Щулячись від холодного вітру, що дув згори, з верхів'я Чорної Тиси, Андрій підійшов до зупинки. На довгій лаві під навісом чекав автобуса єдиний пасажир — дівчина з рюкзаком за спиною, з непокритою головою, в теплій, чоловічого покрою куртці, в грубих черевиках, з книгою в руці.
— Ви остання на автобус? — спитав Андрій тим м'яким, трохи співучим голосом, яким розмовляв лише з людьми, яким дуже хотів сподобатись.
Дівчина з досадою закрила книгу, підвела голову, подивилася на Андрія. У неї були навдивовижу свіжі,— міцні, смагляво-рожеві щоки, чисті сяючі очі і яскраві, наче накусані, губи.
— Я й остання, я й перша, — поблажливо-насмішкувато відповіла вона і, нахиливши голову, знову почала читати.
«Бач, яка горда!» подумав Андрій, усміхаючись і з задоволенням розглядаючи дівочу потилицю, вкриту світлим пухом волосся. Незважаючи на свою молодість, Андрій зовсім не відчував ніяковості перед дівчатами, знайомими і незнайомими, йому ще не було й шістнадцяти років, коли він почав завойовувати їх прихильність рідкісними галстуками, кольоровими светрами, особливого покрою курточками, стрункою спортивною постаттю. В двадцять років він набув серед товаришів репутацію бувалого кавалера, небезпечного серцеїда.
— Ви вгору чи вниз? — сідаючи поруч з дівчиною, спитав він.
— Вниз, — неохоче відповіла вона.
— До Явора?
— Ні, далі, до Ужгорода, — сказала вона після суворого, тривалого мовчання.
— А скоро буде автобус?
Вона поглянула на годинник, потім на мокрий шлях:
— Повинен бути з хвилини на хвилину, якщо не запізниться.
Ці незначні запитання підготували, як здавалося Андрієві, грунт для знайомства. Він був певний, що через кілька хвилин вже буде знати, хто ця дівчина, де вона була, працює чи вчиться, на якій вулиці живе…
Продовженню так вдало початої розмови перешкодила поява жінки з Циганської слобідки, яких у Закарпатті немало. Подзвонюючи намистом із старовинних монет — російських, австрійських, угорських, румунських, чеських, німецьких, — циганка підійшла до Андрія, безцеремонно сіла поруч і, закинувши на плечі синювато-чорні коси, вийняла з бездонної кишені широчезної строкатої спідниці пухку засмальцьовану колоду карт:
— Поворожу, чорнобривий! Усю щасливу долю розкажу. Позолоти ручку!
Андрій поклав на долоню циганки три карбованці:
— Ворожи, та тільки бреши до ладу.
Циганка завченою скоромовкою напророчила Андрієві, що в найближчому майбутньому його чекає велика удача в житті, що всі найтемніші кутки його дому посвітлішають, що його щастю будуть заздрити люди.
Андрій з поблажливою посмішкою подивився На циганку, сказав:
— А чи не можна конкретніше поворожити про щастя? Яке воно? Чи швидко, наприклад, я одружуся?
— Ти, чорнобривий, в думках своїх уже збираєшся весілля справляти, вже молоду дружину свою на престол садовиш…
— Досить! — зупинив Андрій циганку. — Спасибі.
Вона охоче залишила Андрія в спокої і підсіла до дівчини з рюкзаком:
— І тобі, красуне, поворожу.
Дівчина засміялась і сховала руку за спину, рішуче похитала головою:
— Не хочу!
— Боїшся правді в очі дивитися? — спитала циганка, презирливо мружачись.
— Ну, добре, іди далі, пророчице! — Андрій злегка підштовхнув циганку в спину.
Вона пішла, щось незадоволено мурмочучи напівголосом.
У верхньому кінці набережної показався великий червоний автобус. Дівчина швидко сховала книгу, підвелася з лави і попрямувала до зупинки. Андрій пішов за нею.
Хвацько підкотив автобус. Його шершаві чорні скати розпороли глибокі дощові калюжі, викинувши ліворуч і праворуч два крила мутної води. Андрій вчасно встиг затулити дівчину, прийнявши холодний душ на себе. Весь він, від черевиків до кашкета, був забризканий, але зовсім не сердився. Навпаки, він був задоволений тим, що йому трапилась така щаслива нагода проявити лицарство перед дівчиною, яка йому сподобалась. Витираючи великою кольоровою хусточкою забруднене обличчя, він допитливо подивився на неї: чи належно вона оцінила його вчинок? Так, оцінила, та ще й як! Сміючись, вона кинулася до нього на допомогу: змахнула з куртки грязюку, по-дружньому, просто, наче робила це вже сто разів, витерла йому своєю хустинкою заляпані шию, вухо, підборіддя. Він покірно дозволив їй робити з собою все, що вона хотіла: руки її були такими теплими, такими м'якими, такими довірливими і ніжними.