— Не бійся, не крадені. Мати дала. Вона в мене грошовита і не скупа. Вона кравчиха. Золоті руки!
— Отже, мати заробляє, а ти… гуляєш?
— Прийде час, буду і я заробляти. Все поверну матері, що витратила на мене…. Слухай, Олексо, скільки ти одержуєш на місяць?
— Коли як…
— У квітні, наприклад, скільки вигнав?
— Дві з половиною тисячі.
— Нічогенько собі. А в березні?
— Точно не пам'ятаю. Здається, стільки ж. Ну, ще які будуть запитання? — очі Олекси стали колючими. — А паровоз тебе не цікавить? Як ми водимо поїзди, як економимо вугілля і мастило — про це тобі не хочеться поговорити?
Андрій махнув рукою, засміявся;
— Ще наговоримось про паровоз, не турбуйся! Поки що вип'ємо. Тепер за що? За нашу з тобою робітничу дружбу. Хочеш?
Олекса поклав лікті на стіл і, насмішкувато примружившись, пустотливими, трохи сп'янілими очима подивився на Андрія:
— А чи знаєш ти, хлопче, що таке робітнича дружба? Не говорив тобі про неї дядько Костя? Слухай. Одне колесо не зрушить паровоз з місця… Коли добре працюєш, бажай того ж самого своєму напарнику. Закінчуючи свій маршрут, пам'ятай, що твоєму зміннику теж далеко треба їхати… Гріючись на сонечку, не затуляй світло другові. Кров з носа, жили порви, а робітничу честь товариша підтримай! Вмирай, а від дружби не відступай! — Олекса зупинився, перевів подих. — Якщо тобі така дружба до душі, — продовжував він, — то приєднуйся до нас з дядьком Костем.
— Приєднуюсь! Будемо дружити втрьох! — Андрій Лисак чокнувся з Олексою.
Часто брехав за своє коротке життя Андрій Лисак, звик кривити душею, але в цю мить він був щирим, тобто, йому здавалося, що він говорить якраз те, що відчуває і думає.
До ресторану увійшов новий відвідувач, молодий високий хлопець. Він був у сірому костюмі, в полотняній сорочці, вишиваній на комірі і грудях кольоровим гуцульським візерунком. З-під світлої кепки вибивалися важкі пасма білявого волосся. Це був Василь Гойда. Він зайшов сюди по дорозі додому, щоб купити сигарет.
Побачивши товариша, Олекса зрадів, підняв над головою руку, щоб привернути його увагу.
— Хто це? — незадоволено спитав Андрій.
— Василь Гойда, хіба не впізнаєш? Знаменитий машиніст Закарпаття. Тепер студент-заочник.
— Знаменитий машиніст? — недовірливо гмикнув Андрій. — Не може бути. Не чув. Я знаю дві знаменитості: Олексу Сокача і його вчителя Головіна, дядька Костя.
— Яка я знаменитість! От Василь Гойда — це так! Запросимо його до столу, га?
— Запрошуй, коли ти так хочеш.
— А ти не хочеш?
— Мені цікаво з тобою провести вечір, а не з якимсь студентом-заочником.
— Та ти не бійся, він чудовий хлопець, ось побачиш. Запросимо?
Андрій роздратовано відсунув від себе тарілки, склянки:
— Я ж сказав — запрошуй, якщо тобі зі мною нецікаво.
— Ну от, образився! Дарма! Гаразд, обійдемося сьогодні і без Гойди.
Олекса зітхнув, повернувся до свого друга спиною і спробував продовжувати бенкет. Ні, все вже було закінчено. Він покинув їсти, пити, розмовляти. Похмуро мовчав.
Глава дев'ята
Пізно ввечері Андрій і Олекса вийшли з ресторану. Лисак хотів провести Сокача додому, але той підняв комір своєї синьої спецівки, насунув на очі формений кашкет і махнув рукою.
— Сам знайду дорогу, не хвилюйся, — пробурмотів він і зник у темряві.
Ішов дощ. Дрібний, теплий,#по-справжньому весняний. Перехожих на вулиці майже не було. На протилежному боці вулиці ледь світилися вікна чергової аптеки. В чорному небі прогув винищувач. Він пролетів уздовж кордону, накресливши свій маршрут бортовими вогнями — зеленим і червоним.
Невдоволений Сокачем за те, що той виявився поганим товаришем по чарці, Андрій не кваплячись поплентався по Виноградній, міркуючи, де і як найцікавіше скоротати ніч. Він вийшов у кінець вулиці, в безлюдний скверик, сів на вологу лаву, закурив і, відкинувши назад голову, примружившись, прислухався до шелестіння дощу в кроні каштана.
Чиїсь кроки, що пролунали неподалік, примусили Андрія опустити голову, розплющити очі. Повз нього проходила людина в довгому плащі, чорному капелюсі, з чорним футляром під пахвою. Це був музикант з Циганської слобідки. Той самий, що терликав на своїй скрипці, поки Андрій і Олекса вечеряли.
— Ти куди, Шандоре? — спитав Андрій по-мадьярськи.
— Додому. Сигарета є?
— Є. На. Бери всю пачку. Чого так рано додому?
— Дружина наказала не затримуватись. — Вогник сигарети освітив обличчя цигана, його чорні вусики, білі зуби. — У нас сьогодні домашнє свято: десять років, як одружилися. З цього приводу…