Але дядько Любомир докірливо похитав головою:
— Погана справа. Я теж свої запаси вчора розтратив. Доведеться добувати капітал. Хочеш, Андрію, заробити тисяч з п'ять?
— П'ять? Та я й одній буду радий.
— П'ять заробиш, не менше. Якщо, звичайно, вистачить, хоробрості.
— Чого-чого, а хоробрості у сусідів не проситимем. Яка робота?
— Делікатна. Дуже делікатна. Слухай мене уважно і на вус мотай. В кінці Урожайної вулиці, в крайньому будинку, під Виноградною горою, живе новий помічник начальника станції Явір Василь Петрович Горгуля, залізничний майор за званням. Зрозуміло?
Андрій нетерпляче кивнув головою: зрозумів, мовляв, говори швидше далі.
— У нього є машина. Особиста. «Москвич». Кілька днів тому, пізньої ночі, Василь Петрович повертався з прогулянки додому. На степовій безлюдній дорозі, що веде до колгоспу «Червона поляна», він наздогнав пізнього велосипедиста, протаранив його буфером «Москвича», скинув у кювет і зник у темряві. — Криж вийняв бумажник, знайшов там фотографію і поклав на стіл.
Андрій побачив дешеву нефарбовану труну і мертву людину із забинтованою головою, неголену, з тоненькою церковною свічкою в схрещених на грудях руках.
— Це велосипедист, збитий майором. Ясна ситуація?
Андрій заперечливо похитав головою.
— Який недогадливий! Ти підеш до Горгулі додому і скажеш: «Здрастуйте, Василю Петровичу! Я до вас у важливій, делікатній справі». Він здивовано подивиться на тебе і, можливо, спитає: «Що вам потрібно? Я вас не знаю». Ти не бентежся і сміливо приступай до діла. Так, мовляв, і так, шановний Василю Петровичу, мені точно відомо, що ви вбили мого батька.
— Мого батька?
— Так! Помічник начальника станції буде такий переляканий, що повірить твоєму слову. Ти скажеш йому, що твій батько, помираючи, назвав тобі, лише тобі, номер «Москвича». Потім ти помовчиш, покуриш і додаси, що цю скандальну справу можна владнати мирно, якщо… якщо Горгуля не пошкодує п'яти тисяч. Якщо пошкодує, то тобі доведеться повідомити міліцію про вчинений злочин.
Криж багато чого не договорив. Андрій Лисак ще не дозрів для відвертих розмов. Криж вирішив поки що, до певного часу, використовувати його наосліп, не розказуючи того, кому він служить. Пізніше, коли хлопець остаточно заплутається в ділах Крижа, йому можна буде відкрити очі.
Підла пропозиція Крижа не викликала в Андрія Лисака обурення, не образила його. Навпаки. Він мав найтуманніше уявлення про честь і совість, обожнював гроші і ладен був дістати їх яким завгодно способом.
Скільки вже було на світі таких, як Андрій Лисак, скільки їх загинуло на цьому слизькому шляху! І все-таки ось появився ще один, сповнений надій, що йому повезе. Іншим не повезло, а от йому обов'язково повезе.
Криж відпив з склянки пива, витер губи і продовжував:
— Майор Горгуля, відома річ, не одразу відрахує гроші. Для пристойності він погаласує, позітхає, можливо, навіть почне заперечувати: я, мовляв, не давив людей. Тоді ти тихо й мирно скажи йому: «Не давили? Гаразд, ходімо в гараж, подивимось на вашого «Москвича». Після цього він одразу присмирніє. Нікуди йому далі заперечувати: права фара у «Москвича» розбита і крильце зім'яте. Далі все піде як по маслу. Ясно?
— Наполовину ясно, а наполовину ні. — Андрій подивився на фотографію. — Звідки родом цей велосипедист? Де проживав?
— Без роду, без племені. — Криж узяв фотографію і поклав у бокову Андрійову кишеню. — Тебе це не стосується. Твоє основне діло — витрусити з майора п'ять тисяч. Зрозумій, він усе віддасть, тільки б уникнути тюрми, не втратити партійного квитка.
Андрій почухав брову над примруженим оком. — Так, справа дуже делікатна.
— Я ж тебе попереджав: чимало хоробрості потрібно.
— Ще й як!.. А що, коли цей майор схопить мене за горло і скаже: «Сучий ти сину, рідного батька за п'ять тисяч продаєш!»
— Нехай скаже. А ти всміхнись йому у відповідь і ласкаво скажи: «Вас я, громадянине, вас від тюрми рятую, гріх тяжкий на свою душу беру». Ех, Андрійку, та я б на твоєму місці впорався б за півгодини з усією операцією.
— А чому ви, дядьку Любомире, самі не підете до цього майора?
— Не можна мені в такі діла встрявати. Я людина примітна у Яворі, а ти… Він тебе завтра зустріне на вулиці — не впізнає. Ну, підеш чи боїшся? — Криж підвівся. — Що ж, пошукаю сміливішого.
— Згоден. Піду, — рішуче сказав Андрій Лисак.
— Якщо підеш, то йди зараз. Василь Петрович у цей час завжди дома, відпочиває. Іди, а я тебе тут почекаю.