— Нічого особливого… звичайнісінька дворняжка знайде таку пахучу людину, як я. — Він вийняв білу носову хусточку і поклав собі на голову. — Ви забули, хто я такий? Я ж повар. Повар! Увесь, з ніг до голови, просякнутий духом смажених котлет, масла, борщу.
Зняв хусточку, акуратно склав і сховав у кишеню.
— Так що даремно не вихваляйтесь. Раджу записати цю перемогу Витязя на рахунок харчової і смакової промисловості. — Волошенко зупинився, перевів подих. — Товаришу старшина, а які вони… справжні порушники кордону?
— Всякі трапляються. Послужиш — побачиш.
Волошенко обняв атласний стовбур молодої берізки, притулився до нього щокою, удавано засумував:
— Усі футбольні матчі команда «Трактор» програвала, коли я стояв воротарем. У лижному поході лижі ламалися тільки в мене. На велогонках псувалася обов'язково моя машина. Невмілий я, одне слово, невдаха.
Говорив Волошенко серйозно, але очі сміялися., Смолярчук добре розумів його. А Тюльпанов, який ще не встиг розібратися в особливостях характеру повара, не наважився сприйняти його слова ні як гірку сповідь, ні як невинне самоприниження.
Волошенко відстібнув від пояса порожню солдатську флягу.
— Товаришу старшина, дозвольте з'їздити до Ведмежого джерела за квасною водою.
— Їдьте. Та швидше повертайтесь.
— Єсть швидше повертатися! — відгукнувся Волошенко.
Через хвилину він покотив по лісовій дорозі і зник. Смолярчук і Тюльпанов, посміхаючись, провели поглядами «невмілого і невдаху». Закуривши, Смолярчук сказав:
— Собаки, можливо, і знають, що він повар. А от люди… Другий місяць куховарить на заставі, а додому про це ні слова, ні півслова не пише.
— Додержує військової таємниці? — не без єхидства спитав Тюльпанов.
— Соромиться. Аякже, на заводі був токарем, а тут повар!
— Неправильно це, — переконано промовив Тюльпанов. — Мене, наприклад, хоч стовпом постав на кордоні — і то буду гордитися.
Смолярчук подивився на молодого солдата:
— Ти, мабуть, з часом будеш непоганим прикордонником.
— Що це значить — з часом? — простодушно спитав Тюльпанов.
— Ну, скажімо, через півроку. А може, й раніше, якщо не будеш шкодувати сил на тренування Витязя. — Старшина погладив вівчарку, поторсав її гостре вухо. — Розум собаки — це праця людини.
Вівчарка, підкоряючись виробленому рефлексу, схопилася, підвела голову. Смолярчук звичним жестом поклав її під кущем, сів поруч. Тюльпанов наслідував його приклад. Прикордонники розташувалися на зеленіючому косогорі з видом на сонячну Тису. Смолярчук вийняв носову хусточку, накрив нею вологе від поту обличчя.
— Жарко, Витязю!
Вівчарка обережно зняла кашкет з голови старшини, поклала його на землю. — Спасибі, Витязю. Тюльпанов був захоплений.
— Ви прямо-таки чарівник, чаклун, товаришу старшина!
— І ти будеш чаклуном — наберися терпіння.
Нахилившись до вуха товариша, він щось шепнув.
Тюльпанов, хвилюючись, підвівся, несміливо скомандував:
— Витязю, слухай!
Але Витязь навіть голови не повернув до молодого прикордонника.
— Слухай! Слухай! — повторив Тюльпанов.
Витязь лежав з пониклими вухами, примруживши очі. Смолярчук задоволено усміхався.
— Та хіба на таку команду відгукнеться собака, який поважає себе? Немає у вашому голосі, товаришу Тюльпанов, ні владності, ні ніжності, ні наказу, ні прохання. Лише пустий звук. Отак треба командувати, дивіться!..
Обличчя Смолярчука зробилося напруженим. — Слухай! — стримано, напівголосно наказав він. Витязь схопився, його голова з нашорошеними вухами насторожено поверталася на всі боки.
— Добре! — похвалив Смолярчук собаку. Обернувшись до Тюльпанова, додав: — Отак завжди і командуй. Витязю, відпочивай!
Собака знову ліг, зручно вмостивши голову на витягнутих лапах, не зводячи очей з інструктора. Смолярчук поторсав замшові вуха вівчарки:
— Ох звір! Чого дивишся? Причаровуєш? Ні, брате, нічого не вийде! Закінчилася наша дружба. Розумієш, закінчилася.
— Товаришу старшина, мабуть, шкода розлучатися? — спитав Тюльпанов.
— Звичайно, шкода. Але досить, відслужив своє. Незабаром скажу: прощавай, кордон! — Смолярчук подивився на Тису, на весняні виноградники, на розквітаючі сади.
Тюльпанов співчутливо мовчав. Він уже догадувався, що відбувалося в душі Смолярчука.
— Товаришу старшина, пору… порушник, — раптом зашепотів Тюльпанов.
— Порушник? Де? — Смолярчук схопився, озираючись на всі боки.
Стривожився і Витязь.
По стежці, що полого спускалася до берега Тиси, між двома рядами квітучого терну, не поспішаючи віддалялася велосипедистка в літньому платті і жакеті, з квіткою в білявому волоссі.