Волошенко оголосив:
— Товариші! Вечір пісні і танцю, присвячений проводам старшини Смолярчука, вважаю…
Він обірвав свою промову на півслові, побачивши Шапошникова, що з'явився у воротах застави. Обличчя капітана було зосередженим, суворим.
Волошенко підморгнув Олені, змовницьки прошепотів:
— Оленко, розкажи нашому начальникові про мету свого прибуття. Та усмішок ласкавих не шкодуй! Іди!
Димлячи цигаркою, Шапошников мовчки дивився на дівчину, яка наближалася до нього. В міру її наближення обличчя його втрачало суворість, очі теплішали.
Підбігши до Шапошникова, Олена приклала руку до скроні, жартома відрапортувала:
— Дозвольте доповісти, товаришу капітан! Прибули проводжати демобілізованого.
— Дуже добре! І більше ні про що ви мені не доповісте? А де метеозведення?
— Вибачаюсь. — Оленка вийняла з рукава плаття аркуш паперу, передала його Шапошникову. — Буде великий туман.
— Це ми вже бачимо простим оком, без вашої далекоглядної науки.
З галявини, де розташувалися дівчата і прикордонники, долинув дружний сміх, викликаний, очевидно, якою-небудь витівкою або розповіддю Волошенка. Олена я заздрістю озирнулася на подруг.
Шапошников подивився на годинник, потім на гори, вже щільно, до самого підніжжя, закриті димчасто-чорними густими хмарами.
— Олено Іванівно, я повинен засмутити вас і ваших подруг: проводи Смолярчука сьогодні не відбудуться. Обстановка, як бачите, несприятлива.
Туман виповзав з міжгір'їв високою хвилею, насувався на сади і виноградники, наближався до долини, місцями закривав Тису.
Олена повернулася на садову галявину до подруг.
По її обличчю Волошенко зрозумів, що «вечір пісні і танцю» не відбудеться.
— Невдача? — спитав він.
Олена кивнула головою.
З воріт застави вийшов черговий. Гучним голосом він скомандував:
— Федоров, Чистяков, Тюльпанов, Волошенко до начальника застави!
Він назвав прізвища всіх прикордонників, що були на галявинці, пропустив лише Смолярчука.
Один за одним пішли, попрощавшись з дівчатами, Чистяков, Федоров, Волошенко, Тюльпанов. Зникли і дівчата, їх сміх уже долітав з нижньої, прибережної частини саду, густо закритої туманом. На галявині залишились Смолярчук і Оленка, яку він затримав. Вона стояла між деревами на зеленому росяному килимі, в білому квітчастому платті, в білих туфельках, у білих підкочених шкарпетках, з великим цукристим намистом на шиї, з атласною білосніжною хусткою на світлому волоссі, сіроока, білозуба, — як квітуча вишня, як рідна сестра всім цим яблуням, черешням.
Очей не міг відірвати від неї Михайло Смолярчук, все дивився і дивився. Кохав він її і раніше, але тепер… Якою вона буде гарною жінкою!
Олена мовчала, то перебираючи намисто, то розгладжуючи на голові хустку. Вона чекала, коли ж заговорить Михайло.
Він узяв руку дівчини і, зазираючи їй у вічі, хвилюючись, промовив:
— Поїдемо зі мною, Оленко!
— З тобою? Куди?
— В Сибір, на мою батьківщину. Давно ти мені подобаєшся, ти ж знаєш.
Олена звільнила руку, засміялася, перевертаючи освідчення Смолярчука на жарт.
— Їхати з тобою? У твій холодний Сибір? А моя тепла Тиса? А мій старенький батько?
— У нас в Сибіру є річки набагато кращі за твою Тису. Єнісей! Іртиш! Об! Лена! А щодо батька… Я буду твоїм батьком, матір'ю, сестрою… Усіх заміню. Поїдемо, Оленко!
Олена серйозно і суворо подивилася на Смолярчука, похитала головою.
— Багато ти думаєш про себе, Михайле!
— Не багато. Стільки, скільки треба! — безжурно промовив він і знову потягнувся до руки Оленки.
Вона мовчки, холодно відсторонилася. Із здивуванням і зростаючим занепокоєнням він дивився на дівчину, не розуміючи, що з нею діється. Звідки раптом така зміна? Чого вона стала такою чужою, неприступною?
Олена гірко усміхнулася.
— Михайле, коли ти надумав завезти мене в Сибір?
— Я весь час думав, цілий рік.
— Дуже довго ти думав, Михайле. Так довго, що… — вона рвучко підвела голову, і в її сірих очах спалахнула жорстока насмішка. — Треба тобі ще подумати з рік. — Вона несподівано різким і сильним рухом повернула Смолярчука обличчям до застави і легенько підштовхнула його в спину. — Іди, думай!
І приголомшений Смолярчук покірно пішов до застави.
Оленка, зблідла, кусаючи губи, дивилася йому вслід. Він уже пройшов кілька кроків від неї, зараз грюкне хвірткою і зникне за високим парканом. Треба зупинити його, повернути. Але яким словом? Де воно, те слово, не принижуюче, гідне, просте і щире?