— Це ви, старшина?
— Я, товаришу капітан… колишній старшина.
— Куди це ви так заспішили, колишній старшина? — спитав Шапошников. Судячи по голосу, він усміхався.
— Та ось Витязь кличе.
Капітан прислухався:
— Так, тривожиться собака!
Смолярчук підійшов ближче до вікна і стримано, спокійно, певний, що йому не відмовлять, сказав:
— Товаришу капітан, дозвольте мені сьогодні нести службу з Витязем.
— Попрощатися з кордоном хочете?
Шапошников чекав, що відповість старшина. Смолярчук мовчав, дивлячись в землю.
— Дозволяю. Ідіть. Візьміть з собою Тюльпанова, — не дочекавшись відповіді на своє запитання, не без деякого розчарування сказав Шапошников.
Туман впритул наблизився до застави: не було видно вже не тільки гір, але й офіцерського будиночка, бані, вишки… Товстим, вище тополь шаром туман вкрив землю. Смолярчук і Тюльпанов навпомацки пробиралися слідом за Витязем до берега Тиси.
— Товаришу старшина, в котрий раз ви ідете в наряд? — наздогнавши Смолярчука, спитав Тюльпанов.
— Підрахувати, то тисячний буде…
— Ого! А я… — Тюльпанов насторожено подивився ліворуч, потім праворуч. — А що ви почували, коли вас призначали в перший нічний наряд?
— В таку погоду, товаришу Тюльпанов, не розмовляють, а прислухаються… От ми і на кордоні, — об'явив він через кілька хвилин, по-хазяйськи озираючись навколо і машинально перевіряючи спорядження і боєприпаси.
Наряд розосередився і рушив дозорною стежкою, вздовж Тиси. Попереду був Смолярчук з Витязем на повідку. Тюльпанов ішов позаду, метрів за десять від інструктора. Тут, безпосередньо біля Тиси, туман чомусь був рідшим, у деяких місцях навіть були глибокі просвіти, що відкривали вид на ліс і на гору Соняшну. Тюльпанов жадібно вдивлявся і вслухався. Все здавалось йому незвичайним у цю першу його ніч прикордонної служби. Гора Соняшна начебто впритул наблизилася до кордону: простягни руку — і ти торкнешся її. Вдень Тису зовсім не було чути, а зараз вона шуміла в прибережних лозах і чагарнику на піщаних мілинах, на величезних валунах, під залізничним мостом. Буваючи тут удень, Тюльпанов добре познайомився з місцевістю, але тепер не впізнавав її. Де руїни хатинки бакенщика? Де дерево, розчахнуте блискавкою? Де величезний, вкритий мохом камінь? Вдень, при блакитному небі, при сонці, не так голосно лунали кроки на дозорній стежці. Вдень все було ясніше, простіше, а зараз… А що це за шарудіння отам, праворуч, де чорніє купка дерев? Тополі шелестять своїм листям чи?.. Що це за шум отам, ліворуч? Зірвалася грудка землі в річку чи хлюпнула вода від необережного веслування?
Тюльпанов народився і зріс у великому донецькому місті і до військової служби жодної ночі не провів під відкритим небом, у горах, біля річки чи в степу. Здебільшого опівночі він уже міцно спав. Ніколи в житті він не наражався на будь-яку небезпеку, через те він погано орієнтувався і нервувався зараз, скрізь вчувалося йому підозріле шарудіння.
Тримаючи автомат напоготові, Тюльпанов просувався вперед. Трохи збившись із стежки, він натрапив на камінь, спіткнувся і впав.
— Що трапилось? — підбігши і нахилившись над Тюльпановим, пошепки спитав Смолярчук.
— Так… Нічого… — вставши і обтрушуючись, відповів Тюльпанов.
— Переживаєш? — старшина співчутливо, підбадьорююче поплескав напарника по плечу: — Терпи, солдате, генералом будеш!
Вони знову зосередились і мовчки продовжували рухатись вздовж кордону. Туман обважнів, відступав, заповнюючи собою гірські ущелини, узлісся, видолинки і вологі низини, звільняючи з свого полону гори, ліси і прибережну рівнину. Все небо закривали густі темні хмари. Через деякий час середина неба почала світлішати, виглянув круглий тьмяний місяць. Він світив недовго, лише одну мить, проте Тюльпанов встиг помітити на скелі, що височіла над Тисою, дві тоненькі, як у біноклі або стереотрубі, схрещені рисочки. Це залізний хрест, пам'ятник юнаку і дівчині, які загинули тут ще в минулому столітті. Легенда розповідає, що вони кохали одне одного, але недобрі люди намагалися їх розлучити. Вони не скорилися. Таємно від людей їх повінчала за своїми обрядами весняна місячна ніч. Лише солов'ї славили їх щастя, а рано-вранці, до схід сонця, чоловік і жінка зійшли на найвищу скелю і, взявшись за руки, кинулись вниз, у крижану, киплячу піною Тису. Вони вирішили краще загинути, ніж жити в розлуці. І після їх смерті добрі люди поставили пам'ятник на честь великого кохання.
Тюльпанов подумав, що, можливо, закохані, перед тим, як загинути, проходили цією ж стежкою, по якій він ішов зараз. «Цікаво, про що вони говорили перед смертю? Проклинали своїх катів? Молилися богу? Я б воював, а не кидався із скелі!»