«Скеля закоханих», як її тут називали, лишилась позаду. Тюльпанов знову замислився про свою службу. А що, коли зараз порушник рветься до кордону, пливе через Тису, причаївся між валунами або в чагарнику? Широко відкритими очима напружено вдивлявся Тюльпанов у нічну пітьму, безперестанно повертав голову то наліво, то направо, озирався назад. Він хотів чути все, чим жив нічний кордон.
Попереду біля стежки з темряви виступило щось чорне, подібне до людини, що крадькома пробиралася в ліс. Тюльпанов зупинився, спрямував автомат на підозрілу пляму і умовним сигналом покликав до себе старшого наряду.
Смолярчук і Витязь безшумно підбігли. Вони обидва лягли поруч з Тюльпановим. Вівчарка поводилась спокійно.
— В чому справа? — пошепки спитав старшина.
Молодий солдат кивнув у той бік, де темніли обриси людини.
— Людина стоїть.
Смолярчук усміхнувся:
— Це дерево!
Тюльпанов опустив автомат. Він був засоромлений. Смолярчук заспокоїв його:
— Нічого, не турбуйся даремно. Я теж спочатку в кожному кущі порушника вбачав.
Здалеку, з-за Тиси, знову долинув церковний дзвін. Тюльпанов штовхнув Смолярчука:
— Звідки це?
— На тому боці, за кордоном, — спокійно відповів старшина. — Напевне, роздзвонилися з нагоди якогось свята.
Пішли далі. Тепер Тюльпанов обережно озирався на всі боки, терпляче вслухався в ніч, боявся ще раз побачити те, чого не було, зняти хибну тривогу, осоромитись. Так він пройшов метрів сто і раптом виразно почув шарудіння в кущах. Розгублено зупинився, вірячи і не вірячи своїм вухам, міркуючи, треба чи не треба просигналізувати старшині. Але той сам покликав його до себе.
— Чуєш? — спитав Смолярчук.
— Так, — неслухняними губами прошепотів Тюльпанов.
Витязь натягнув поводок, поривався до чагарника.
— Вперед! — наказав старшина і, повернувшись до Тюльпанова: — За мною!
Смолярчук, якого тягнув вперед сильний Витязь, дряпаючи обличчя і руки колючим терном, пробився крізь прибережний чагарник і вискочив до службової смуги, звідки було чути шарудіння. Якщо ворог прорвався через кордон, то тут, на смузі, він обов'язково залишив свій слід. Смолярчук увімкнув ліхтар. Так, на м'якій, розпушеній землі було ясно видно якісь відбитки. Присівши, старшина почав їх уважно вивчати. Тюльпанов схвильовано дивився на дії досвідченого слідопита.
— Порушник?
— Чотириногий порушник. Дикий кабан на водопій побіг. Постав вішку.
— Навіщо?
— Для прикмети.
Тюльпанов обережно, намагаючись не шуміти, зрізав гілку, встромив її в м'яку землю.
— Ну, а тепер ходімо своєю дорогою, — сказав Смолярчук.
Вони повернулися на дозорну стежку і знову повільно рушили вздовж Тиси, старанно перевіряючи службову смугу. За кілька метрів на схід від прикордонного знаку № 361 прикордонники зупинилися. Їх увагу привернули відбитки кінських копит, що ясно виднілися на чорній, добре обробленій землі. Смолярчук присів, мовчки вивчав сліди. Тюльпанов чекав, що старшина встане і спокійно скаже: «Кінь на водопій пройшов». Та старшина мовчав.
— Що, не справжній кінь? — не стерпівши, спитав Тюльпанов.
— Схоже на те.
Продовжуючи вивчати слід, стурбований Смолярчук задумався. Чий кінь міг опинитися тут уночі, біля самого кордону? Сліди були тільки в одному напрямі — в наш бік. Якщо кінь колгоспний, то не міг же він перелетіти до Тиси повітрям, а назад повернутися по землі? Де сліди до річки?
Смолярчук витер об росяну траву забруднені сирою землею руки, підвівся.
— Дивись уважно, Тюльпанов!
Мовчки, насторожено, готові кожної миті до нападу і оборони, вони пішли по сліду коня. Витязь непокоївся дедалі більше, рвав поводок, настовбурчував шерсть і тихенько скавчав він нетерпіння. Смолярчук і Тюльпанов пішли швидше, майже побігли. З прохолодної прибережної імли показалися виноградники нижнього, підніжного краю гори Соняшної. Витязь кинувся праворуч. Смолярчук увімкнув ліхтар, освітив прибиту вчорашньою зливою землю. На ній чорніли свіжі глибокі відбитки великих черевиків з підковами на підборах і рубчастими пластинками на носках.
— Порушник!
У велику спальну кімнату застави, грюкнувши вхідними дверима, влетів черговий Тарас Волошенко:
— Тривога!
Злетіли вгору простирадла, ковдри. Всі прикордонники, які відпочивали після наряду, миттю схопилися з ліжок. Усі одночасно одяглися, взулися, озброїлись.
Волошенко, сповнений величі, побіг далі, йому назустріч поспішав, застібаючи на ходу гімнастьорку, начальник застави.