Ступак з'явився до начальника ділянки інженера Борисенка, доповів про своє прибуття. Той дуже зрадів і довгожданому поповненню невеликого машинного парку, і бравому вигляду шофера.
— Чудово! Прекрасно! їли? Пили? Втомилися з дороги?
— Ви про мене не турбуйтесь, товаришу начальник. Я двожильний і не таке можу витерпіти. Колишній фронтовик, одне слово.
— Фронтовик — теж людина. Ви самі, без сім'ї приїхали?
— У нежонатого не буває сім'ї. Які будуть накази, товаришу начальник? — рішуче відхиляючи всі турботи інженера Борисенка, запитав шофер Ступак.
— Наказую перш за все мати дах над головою. Де вас влаштувати? Ближче до піднебесної Верховини чи на берегах Тиси?
— Де-небудь ближче від міста, товаришу начальник. Я хочу вечорами вчитися. — Ступак пошкріб нігтем мозолясту долоню. — Поставив я собі велику мету, товаришу начальник: хочу підготуватися в технікум. Прошу влаштувати якнайближче до міста.
— Поблизу міста всі квартири зайняті. Спізнився, товаришу Ступак. Але нічого, нічого, ми зараз що-небудь придумаємо.
— Шофери кажуть, що в будинку шляхового обхідника Дударя ще вільно, — підказав Ступак.
— Вірно, я й забув! — зрадів інженер. — Пошлемо тебе до Дударів. Хороші люди. Іди до них і скажи, що я послав на тимчасовий постій. Господарі знають, в чому справа, у нас є з ними попередня домовленість.
Ступак категорично крутнув головою:
— Не піду. Як же так, товаришу начальник, «іди»? Все-таки люди побачать мене вперше. Напишіть Дударям записку.
Інженер Борисенко засміявся.
— О, та ти, виявляється, хоч і шофер, але з бюрократичними нахилами! Гаразд, напишу. І на прикордонну заставу відносно перепустки напишу. Залиште ваші документи.
Начальник лісоділянки Борисенко, людина добра і широкої натури, сів за стіл і накидав коротеньку записку, в якій дуже щиро, тепло просив Івана Васильовича Дударя і його дочку Олену Іванівну прийняти до себе тимчасово, на місяць-півтора, вкрай потрібного йому шофера Миколу Григоровича Ступака.
Покинувши машину на подвір'ї контори лісоділянки, взявши чемоданчик і записку інженера Борисенка, «Учитель» пішов до Дударя. Він був спокійний і не підозрівав, що йде назустріч своїй загибелі.
Хата Дударя стояла біля залізниці, в заповідному лісі, на невеличкій галявині, обгороджена сріблястими від часу, сонця і дощів смерековими воринами.
В кутку подвір'я, біля самої залізниці, відгороджена штахетами, була невеличка метеостанція — господарство Олени, дочки Івана Васильовича і дружини старшини Смолярчука.
Олена, з блокнотом і олівцем в руках, переходила від приладу до приладу і записувала покази термометра, гідрографа, барографа. З лісової хащі, швидко наростаючи, долинув веселий свист і голосне тупотіння важких чобіт по твердій землі. «Михайло!» зраділа Олена. Підбігши до штахетника; вона поклала на його зубці долоні і, посміхаючись, чекала появи чоловіка. З-за дерев вийшов не кремезний, трохи повільний і солідний Смолярчук, а високий, довгошиїй, швидконогий, одягнутий в коричньовий суконний піджак чоловік. В руках у нього був маленький чемоданчик. Олена розчаровано зітхнула, перестала посміхатися, відійшла від огорожі і взялася за перервану справу.
Чоловік у коричньовому піджаку зупинився перед парканом метеостанції, поставив чемоданчик на землю.
— Здрастуйте! — промовив незнайомець, знімаючи приношену, поруділу від сонця кепку і проводячи долонею по темному, трохи кучерявому волоссю.
Олена на мить відірвалася від приладу, скупо відповіла на привітання.
Проте незнайомий чоловік продовжував стояти. Він мовчки дивився на дівчину і посміхався так, наче давним-давно і дуже добре знав її. Це здивувало і збентежило Олену.
— Скажіть, будь ласка, яка завтра буде погода? — продовжуючи посміхатися, спитав перехожий. Незважаючи на своє збентеження, Олена відповіла сміливо і насмішкувато:
— Грім. Блискавка. Дощ.
— «Люблю грозу в начале мая», — продекламував співуче перехожий. — Дозвольте зайти, Олено Іванівно? — Не чекаючи відповіді, він узяв чемоданчик, штовхнув хвіртку і зайшов на подвір'я. — Не дивуйтесь, молода господине, що я вас знаю, а ви мене — ні. Мені про нас розповів наш начальник, інженер Борисенко. Він прислав вам листа. Ось!
Олена вийняла з конверта записку, прочитала її.
— Ну, Олено Іванівно, який буде ваш вирок?
Олена зійшла на дерев'яний різьблений ґанок, навстіж розчинила двері: