— Заходьте, будь ласка, і почувайте себе як вдома.
Ступак зайшов у простору горницю, залиту травневим сонцем. Стіни, складені з добірної гірської смереки, виблискували медовою жовтизною. Стеля і підлога зроблені з широких плах вікової, в два обхвати, сосни. На дереві немає жодної краплини фарби, і все благородно сяє, все чисте і відшліфоване, від усього пихне ароматом свіжості, нев'янучої новизни, хоча будинок стоїть, напевно, не менше п'ятдесяти років. Здається, ніби люди тут тільки те й роблять, що з ранку до ночі шкребуть, миють і натирають дерево.
Ступак скинув свій коричньовий піджак, повісив у куток, на дерев'яний кілочок.
— Куди я потрапив?! — здивувався він, озираючись навкруги. — Та це ж бджолиний вулик, а не людське житло! Оце-то так! Ну й краса!
Олені було приємно, що гість помітив і належно оцінив працю її батька, дерев'яних справ майстра, і працю хазяйки, її вмілі руки, що не шкодували мила, лугу і часу.
— Всі у пас так живуть на Верховині, — сказала вона.
— Не всі, Олено Іванівно. Я воював під час Вітчизняної на Верховині, бачив зимарки, курені і хати, де топлять по-чорному.
Мирну сердечну розмову хазяйки і гостя несподівано порушило войовниче рокотання трембіти. Воно долинуло звідкись згори, через стелю і пролунало так невчасно і так грізно, що навіть завжди і до всього готовий Дубашевич злякався й не зумів належно приховати цього. Олена поспішила виручити його.
— Це батько. Не хвилюйтесь, товаришу…
— Ступак, Микола Григорович… Що це таке? — спитав він, дивлячись на стелю.
— Нову трембіту батько пробує. Трембіта — це довга пастуша труба.
— Ага!.. Він що — трембітний майстер?
— Еге ж. Його кожний верховинський пастух знає! — з гордістю промовила Олена. — Він усі свої трембіти робить лише з громовиці.
— Громовиці? А це що за дивина?
— Дерево, в яке ударить грім.
— Цікаво… Як же це ваш батько встигає і трембіти робити і на залізниці служити?
— Він у нас на всі руки майстер. Мисливець. Птахолов. Рибалка. Різьбар по дереву. Слідопит.
— Молодець! — Дубашевич облизав пересохлі губи. — Олено Іванівно, водиця у вашому домі знайдеться?
— Зараз принесу.
Олена вибігла з хати. Дубашевич провів її поглядом. «Гарна!» подумав він і підійшов до вікна. Звідси відкривався чудовий вид на той самий об'єкт, заради якого Дубашевич волею «Бізона» проник на Закарпаття. Біля підніжжя лісистої гори чорніла напівовальна, оздоблена закоптілим гранітом паща залізничного тунелю.
Шибки в хаті шляхового обхідника легко задеренчали. Затремтіли під ногами Дубашевича соснові плахи. Темний отвір тунелю зробився білим, сповнився клубами пари і диму. Виштовхуючи хмари пари, з гранітної тіснини підземелля вискочив паровоз і радісно, як жива Істота, струснув повітря протяжним гудком.
Дубашевич дістав металевий портсигар, в який був майстерно вмонтований фотоапарат, заряджений мікроплівкою. Він сфотографував поїзд, що виходив з тунелю, і закурив.
Розсипаючи з-під гальмових колодок іскри, товарний поїзд з веселим гуркотом, освітлений весняним сонцем, пронісся повз будинок.
Повернулася Олена з дерев'яним корячком, повним прозорої джерельної, холодної, як лід, води. Ступак вимив, подякував і кивнув на вікно, в хвіст поїзда.
— За кордон пішов, до наших друзів.
— Вдень і вночі вони проходять повз нас, звикли ми.
— Даремно. До такої великої справи гріх звикати. Здійснилося те, про що мріяли наші великі вчителі! — гість неспокійно подивився навколо. — То де ж ви мене притулите, Олено Іванівно?
— Зараз. — Олена висунулась у вікно і, піднявши голову, крикнула: — Тату!
У відповідь пролунав короткий бас трембіти: чую, мовляв, кажи, що треба.
— Ідіть сюди, тату, скоріше!
По лунких східцях, що вели на другий поверх, до мансарди, загупали важкі, повільні кроки. В горницю увійшов Іван Васильович Дудар. Він був одягнутий в стареньку, зношену форму залізничника, але підперезаний брезентовим фартухом, з кишені якого стирчало з півдюжини найтонших-фігурних долотець, стамеска, циркуль і складний метр. За правим вухом майстра стирчав надзвичайно солідний теслярський олівець з грифелем, завтовшки майже в мізинець. В зубах була обвуглена щербата люлька — напевно, ровесниця, однолітка господаря цього будинку.
Дудар мовчки пильно дивився на незнайому людину. Потім не поспішаючи перевів запитливий погляд на дочку.
— Це Микола Григорович Ступак. Шофер. Буде в нас жити. Прислав інженер Борисенко.