При згадці про інженера Борисенка суворі очі Дударя трохи потеплішали, але він не квапився бути гостинним господарем. Зняв фартух, повісив його на цвях, струсив біля порога завитки стружок з одягу.
Дубашевич швидко, крадькома перезирнувся з молодою господинею: рятуй, мовляв, на тебе вся надія.
— Тату, цього чоловіка інженер Борисенко прислав, — повторила Олена. — Шофер, Микола Григорорович Ступак.
— А..! Здрастуйте! — старий простягнув Ступакові руку з темною натрудженою долонею. — Здрастуй, Миколо Григоровичу, — повторив Дудар м'яко, наскільки це дозволяв йому грубуватий голос. — Живи, коли інженер Борисенко прислав. Такій людині, як він, ні в чому немає відмови. Звідки прибув, Миколо Григоровичу?
— Із Львова.
— Що ж, і родом звідти?
— Ні, трохи далі, із Східної України. Київський. Дніпровський водолій. Степовик.
— Подобається тобі наш гірський край чи не подобається?
— Дуже подобається. Дивлюсь і не надивлюся ніяк. Велика, наша країна, а такий край, як Закарпаття, у нас єдиний.
— Ти що ж, вперше на нашій землі?
— Бував і раніше. Під час війни. — Дубашевич торкнувся правого боку грудей, на якому рожевів орден Червоної Зірки. — Між іншим, оцією зірочкою я тут нагороджений. За важкі бої в горах.
Дубашевич, сам того не підозріваючи, інстинктивно захищаючись, зачепив святая святих Івана Васильовича — його любов до Радянської Армії.
Іван Васильович поглянув на груди фронтовика, на його зірку, і мимоволі згадалися йому картини далекого минулого: як жив при кривавому хортистському режимі, як знущалися над ним, українцем, протягом всього життя чужоземні загарбники і як одного разу, в темну дощову осінню ніч 1944 року, прийшов кінець цьому гнобленню — радянські війська вступили на багатостраждальну землю Закарпаття.
— В яких горах ти воював, Миколо Григоровичу?
— В тутешніх. На Верховині.
— То, можливо, ти і нас з Оленкою визволяв?
— Дуже можливо! — радо підхопив Дубашевич.
— П'ять ночей і днів ми ховалися в лісі. П'ять днів і ночей ми з Оленкою чекали на вас.
— Більше ви нас чекали, Іване Васильовичу! — посміхнувся гість. — Тисячу років ви жили в розлуці з Україною. — Дубашевич з грубуватою ніжністю обняв господаря. — Навічно тепер з'єдналися.
— Дай боже, дай боже…
— На бога, батьку, надійся, але й сам пильнуй.
— Це теж правда, синку. Ну, ходімо, покажу твоє житло.
Піднялися нагору, в невеличку мансардну кімнатку. І тут було гладко стругане, шкребане, мите-перемите дерево, чистота і свіжість. На вікні біліла полотняна вишивана занавіска. На підлозі — шерстяні домоткані доріжки. Матрац застелений товстим, просякнутим наскрізь жовтою трав'яною фарбою килимом. В кутку — фаянсовий таз і фаянсовий глек. На дерев'яному кілочку — білосніжний, вишиваний півнями рушник.
— От, — промовив господар, — живи, Миколо Григоровичу, і будь здоровий.
— Постараюся виконати і перевиконати ваше добре побажання. — Дубашевич з удаваним захопленням озирнувся навкруги. — Отже, з новосіллям вас, товаришу Ступак! Не завадило б з цього приводу випити по чарці. — Він вийняв з чемоданчика пляшку горілки, спритно вдарив по денцю, вибив корок, миттю розлив спиртне по кишенькових алюмінійових чарочках. — Особлива гірка. П'ятдесят вісім градусів. За ваше здоров'я, Іване Васильовичу! Беріть швидше свою порцію.
Господар заперечливо похитав головою.
— Ні, Миколо, у нас так не водиться. Тут не забігайлівка, а хата Івана Дударя. Ось повернеться чоловік Олени із служби, сядемо всі за стіл і вип'ємо, хто охочий до цього зілля. Прибери свою особливу гірку.
— Можна й так. Фундаментально, звичайно, випити приємніше.
Дубашевич сховав пляшку в чемодан і вийняв звідти вузьку, з гарною кришкою картонну коробку. Дивлячись на почорнілу від старості люльку шляхового обхідника, він зауважив:
— Іване Васильовичу, час вам поміняти свій курильний агрегат. — Він вручив господареві коробку. — Для себе купував, але вам ця люлька більше до лиця. Куріть на здоров'я.
Дудар зняв з коробки яскраво розмальовану кришку і побачив чудову люльку, обкладену кольоровою ватою і запаковану в целофан.
— Оце подарунок! Спасибі! Добра люлька.
— Зроблена на особливе замовлення. Вищий сорт.
— Спасибі! Спасибі! — Дудар замилувався люлькою.
— Кури, батьку, а я освіжуся.
Дубашевич роздягнувся до пояса, налив у таз води, почав митися.
— Ну, освіжайся, — сказав господар, — а я піду до себе. Бувай.
— На все добре, Іване Васильовичу.
Дудар вийшов, продовжуючи милуватись небаченою люлькою. Він спустився вниз, у горницю, щоб похвалитися перед Оленою подарунком, і тут побачив коричньовий піджак квартиранта, що висів у кутку, на дерев'яному кілочку. «Треба віднести нагору», подумав Іван Васильович.