Прикордонники сміялися, дивлячись на безталанного водія мотоцикла. Насунувши на брови зелений кашкет, він засоромлено шкріб стрижену потилицю.
Зробивши невелике коло, Ступак повернувся до воріт застави, зліз з сідла, передав кермо Волошенкові:
— Бери, брате, свою колишню шкапу, катайся на-здоров'я та пам'ятай Миколу Григоровича… Закурюй, хлопці!
І він знову клацнув портсигаром, обділив усіх прикордонників сигаретами.
Поки солдати курили і слухали веселі й короткі розповіді бувалого шофера, начальник застави Шапошников і старшина Смолярчук старанно вивчали документи, подані начальником лісодільниці львівських залізничників, їх увагу особливо привернув паспорт. Микола Григорович Ступак. Рік народження 1923. Українець. Уродженець Київської області. Всі необхідні печатки на місці. Фотографія акуратно підклеєна і білий краєчок заштемпельований. На потрібній сторінці синів трафаретний квадратик, у якому чорним чорнилом, красиво і чітко, додано від руки, що власник паспорта прописаний у місті Львові, в 3-му відділені міліції, 7 травня 1947 року, по вулиці Костюшка, будинок 17, кв. 9. І прописка була засвідчена хитромудрим підписом начальника паспортного стола й круглою гербовою печаткою.
Шапошников удесяте перегортав паспорт, вдивлявся крізь лупу в кожний підпис на ньому, але не виявив жодної підчистки, підробки.
— Так, чиста робота, — сказав він, кидаючи паспорт на стіл. — Випишемо йому перепустку. Старшина, приготуйте додаткові наряди для прикриття кордону.
Смолярчук здивовано подивився на начальника застави, але промовчав.
Перепустка була виписана. Вклавши її в паспорт, Шапошников вийшов за ворота застави. Смолярчук ішов слідом за капітаном.
На зеленому лужку сиділи прикордонники. В їх дружньому колі по-панібратськи розсівся шофер Ступак. Він грав на гітарі і співав циганський романс. Усі солдати, крім Волошенка, захоплено слухали його. Куховар посилено димив козячою ніжкою і спльовував через плече. Вираз його обличчя був красномовним: чули, мовляв, такі пісні, не здивуєш, не зачепиш серця.
Побачивши начальника застави, прикордонники підвелися. Ступак обірвав гру і співи, енергійно схопився, хвацько взяв під козирок кепки:
— Здрастуйте, товаришу капітан!
— Здрастуйте. То ви в Івана Васильовича на квартирі зупинилися? — запитав Шапошников, передаючи шоферові паспорт і перепустку.
— Так точно, товаришу капітан!
— Порядна людина. Повезло вам на господаря.
— І ми не гірші за господаря! — широка добродушна посмішка розпливлася по обличчю Ступака. — Дозвольте бути вільним?
Шапошников кивнув головою і зник за ворітьми застави.
Ступак розвернув на лужку машину і, здіймаючи куряву, рушив на дорогу.
Смолярчук і його товариші проводжали очима лісовоз, що віддалявся.
— Хвацький хлопець! — із заздрістю і захопленням сказав один з солдатів.
— Талант! — додав інший.
— Вродися не красивим, а талановитим.
— Проноза! — крізь зуби, презирливо кинув Тарас Волошенко.
Ця думка куховара була такою несподіваною, що всі прикордонники обернулись до нього, чекаючи пояснень.
Волошенко, який так гаряче і віддано любив жарт, роздмухував найслабшу іскру гумору, де б вона не виникла, був незвично серйозним.
— «Свій в дошку» цей ваш талант! — сердито відказав він. — Без усякого мила, як-то кажуть, в друзі лізе. Дуже «свій». Правильно, товаришу старшина?
Смолярчук навмисне не погодився з Волошенком:
— Не розумію, Тарасе, чого тобі не сподобався Микола Григорович. Хлопець як хлопець, не гірший від нас з тобою.
— Душі в ньому немає, лише шкіра та кістки, та ще язик-базікалка. Я його наскрізь бачу.
— Та ти йому просто заздриш, — пожартував Смолярчук. — Як же не заздрити! Конкурент знайшовся. Такий же веселий, як ти, такий же…
Волошенко дозволив собі перебити старшину.
— Вірно, я веселий. Але в мене це від душі, а він прикидається. Ваньку він валяє.
«Молодець, Тарасе, розбираєшся в людях», подумав Смолярчук. Голосно він сказав:
— Ну, от що, веселий чоловіче: готуйся в позачерговий наряд. Соколов, Філімонов, Тюльпанов — теж у наряд!
Глава п'ятнадцята