Шапошников з першого погляду зрозумів її скрутне становище і вирішив бути дуже обережним.
— Ну, як, Терезіє, розорали перелоги над Тисою? Вона мовчки кивнула головою, і губи її затремтіли. — Отже, у вас в цьому році посівна площа розшириться майже наполовину?
Вона знову кивнула і білими гострими зубами міцно прикусила нижню губу.
— А Соняшну гору не збираєтесь в цьому році приводити до ладу? Не завадило б і лівий, кам'янистий бік її прикрасити виноградниками.
Терезія рвучко підвела голову:
— Навіщо я вам потрібна, товаришу начальник? Питайте!
Голос її прозвучав суворо. Шапошников усміхнувся:
— Отепер можу питати. Тепер ви зможете відповісти на всі запитання.
Він спитав про те ж саме, що й Смолярчук: чи чекала вона свого сьогоднішнього гостя, звідки він прибув, на її запрошення чи так, сам, чи давно вона його знає, як і коли познайомились?
Терезія відповіла. Коли капітан Шапошников дізнався, що Іван Бєлограй її заочний друг, що познайомилася вона з ним через листування, він попросив її принести на заставу всі листи Івана Бєлограя, одержані нею з Берліна. Терезія принесла. Шапошников сховав їх у вогнетривку шафу і заручився словом Терезії, що вона нікому не розповідатиме про свою розмову з прикордонниками. Навіть матері. І особливо не повинен знати про це Іван Бєлограй. Якщо він ще раз з'явиться в домі Терезії, вона нічим не повинна показати, що її ставлення до нього змінилося. Нехай поки що все залишається по-старому.
Терезія повернулася додому. Мати, накинувши на плечі хустку (з гір тягнуло не весняною прохолодою), чекала дочку біля хвіртки.
— Ну, навіщо ти потрібна була прикордонникам? Гвинтівки на рогачі хочуть поміняти та солдатський суботник влаштувати на твоїй Соняшній горі? Так чи ні? Кажи! Чого мовчиш?
— Ні, мамо, у прикордонників інше діло.
— А саме?
— Та так, по комсомольській лінії.
Опустивши голову, Терезія швидко пройшла повз матір, зникла в хаті. Вечеряти вона відмовилась. Лягла и ліжко не роздягаючись.
Мати, стомившись за довгий весняний день, міцно спала, а Терезія весь пізній вечір і всю ніч проплакала. Соромно, боляче їй було за те, що трапилося сьогодні, І страшно за завтрашній день. Недаремно зацікавилися прикордонники її берлінським другом. Не друг він їй, ні! І не Іван Бєлограй. І як же вона цього сама не помітила? Як дозволила себе так осоромити? З'явився перед нею кучерявий, з гарними очима, веселий, балакучий, і вона, дурна така, прийняла його за хорошу людину, посміхалась йому, ласкала очима і навіть… Та хіба можна знести таке?
Терезія люто терла хусткою палаючий забруднений рот, скреготіла зубами. Знесилівши від злості, від презирства до себе, знову починала плакати. Так, у сльозах, і заснула.
Вранці, побачивши дочку, мати сплеснула руками, заохкала:
— Господи! Що з тобою, донько? На тобі лиця немає. Зблідла… Щоки втягло, як у старої. Очі запали.
— Захворіла я, мамо, — ухильно відповіла Терезія і рушила до дверей.
— Та чим же ти захворіла? Вчора ввечері була здорова, а сьогодні… Ходімо зараз же до лікаря!
— Навіщо? Не треба мені лікаря!
— Та що ти мелеш, говорухо? Як це так — не треба тобі лікаря?
— Так. Він мені не допоможе.
— А хто ж тобі допоможе? Стривай, донько, стривай!..
Мати взяла дочку за підборіддя, підвела її низько опущену голову, допитливо зазирнула в вічі. Невже її єдина, ненаглядна дочка непоправно ображена? Невже їй уже заборонений шлях до щастя? Коли ж це трапилось? Хто ж цей супостат, що образив добру, працьовиту, чесну, довірливу і гарну дівчину? Де він? Та вона йому очі видряпає, та вона його серце вирве і кине собакам з Циганської слобідки…
Про що тільки не передумала Марія Василівна, чого тільки не відчула, дивлячись в глибоко запалі очі дочки!
— Ганнусю, рідна моя, кажи правду, нічого не приховуй.
Тільки в час особливого материнського хвилювання, коли любов до дочки по вінця сповнювала її серце, Марія Василівна називала Терезію Ганнусею. І перше і друге ім'я дали- їй давно, зразу після народження.
Всі новонароджені дівчатка, дочки парафіян протестантської церкви, як правило, одержували подвійне ім'я. Одержала його і дочка Марії Василівни. Ганнусею вона називала її до року, годуючи груддю. Пізніше — Ганко-Терезією, потім просто Терезією. Ганнуся воскресала завжди в тих випадках, коли матері хотілося особливо ніжно приголубити свою доньку.
І лише один Олекса Сокач називав її постійно Ганнусею. Терезії для нього не існувало, хоч для всього колгоспу вона була Терезією, хоч під усіма її портретами, вміщеними в газетах і журналах, зазначалося, що вона Терезія Симак, Герой Соціалістичної Праці, виноградарка з прикордонного колгоспу «Зоря над Тисою». Свою відданість першому йменню Терезії він пояснював дуже просто: «Ти для всіх Терезія, а для мене і матері — Ганнуся. Тільки ми маємо право тебе так звати».