Все це згадала Терезія, почувши материнське «Ганнуся».
— Чого ж ти мовчиш? — стривожено наполягала мити. — Кажи! Все кажи! Нічого не бійся.
Терезія відвела очі від матері:
— Нічого мені тобі зараз казати, мамо. Потім… незабаром дізнаєшся.
— Та про що я дізнаюсь? — ледве не закричала, ледве не застогнала Марія Василівна. — Щось трапилося?
— Мамо, якщо любиш, нічого не будеш питати.
— Ганнусю!
Терезія була невблаганною: пішла на Соняшну гору, не відкривши матері своєї таємниці.
На горі Соняшній Терезію зустрів веселий натовп подруг по бригаді. Стоячи півколом на розпушеному схилі виноградника, вони спиралися на свої рогачі і дружно, в один голос, декламували: «Любят летчиков у нас. Конники в почете. Обратитесь, просим вас, к матушке-пехоте… Обойдите всех подряд — лучше не найдете; обратите нежный взгляд, девушки, к пехоте…».
Не витримавши, вони засміялися і з усіх боків кинулися до Терезії.
— Ну, бригадире, принесла нам привіт від кучерявого піхотинця? — спитала веселоока смаглява Марина.
Терезія зрозуміла, що Іван Бєлограй, перед тим, як прийти до неї, був тут, на виноградниках Соняшної гори, розмовляв з дівчатами і всіх їх причарував, як і її.
Василина, Віра, Явдоха допитувалися:
— Як поживає твій гвардієць?
— Чого не привела його на виноградники?
— А ким він тобі доводиться, Терезіє: сватом, братом, приятелем чи просто так… п'яте колесо до воза?
— Не поламав би йому ребра твій Олекса…
Що повинна була сказати своїм подругам Терезія? Як повести себе? Підхопити жарт, посміятися: низенько, мовляв, вклоняється вам, дівчата, Іван Бєлограй, усіх обіймає, бажає здоров'я і щастя? Ні, вона не засміялася І навіть не посміхнулася. Суворо, з гідністю подивилася на веселих подруг, похитала головою:
— Ех дівчата, дівчата!.. Я гадала, поважаєте мене, а ви… Цей гвардійський піхотинець Іван Бєлограй такий же мій, як і ваш. Він звільняв для нас з вами Закарпаття, кров'ю заплатив за нашу волю…
Виноградарки засоромились. Вони справді поважали Терезію і зовсім не хотіли її образити.
Гостра на язик Марія перша дала відбій. Обняла бригадиршу, поцілувала в щоку:
— Не гнівайся, Терезко. Все це ми від щирого серця.
Тепер Терезія дозволила собі усміхнутися:
— А про Олексу Сокача і ребра теж від щирого серця?
— Аякже! От з'явиться сюди ще раз Іван Бєлограй, то ми йому так прямо і скажемо: дивись, гвардійцю, в нашої Терезії є жених, і він дуже й дуже ревнивий.
— Добре, дівчата, досить про це, — серйозно і рішуче промовила Терезія. — Не для цього я прийшла до вас. Хочу попрощатися. До побачення. Дивіться ж тут, не кривдіть Соняшну гору.
— Не скривдимо, Терезко, будь певна! — дружно відгукнулися виноградарки.
Попрощавшись з подругами, Терезія повернулася додому, де її вже чекала машина. Того самого дня вона сіла в поїзд Явір — Будапешт і залишила Радянський Союз, так і не зустрівшись з Олексою Сокачем і, отже, не розповівши йому про свою зустріч з Бєлограєм. Повернулася вона з-за кордону після першотравневих свят, коли її «берлінський друг» був уже викритий. Терезія дізналася про це від майора Зубавіна. А вдома, від матері, вона дізналася про те, що поки вона була в Угорщині, приходив Олекса Сокач. Похмурий. Злий. Небалакучий. Мовчки поклав на східцях ґанку перев'язані книжки, які колись брав читати в Терезії, і мовчки, чужий і ворожий, пішов.
Терезія зрозуміла, що до Олекси Сокача дійшла чутка про її «берлінського друга». Вона одразу ж кинулася в Явір, щоб розповісти Олексі правду.
Вдома його не застала: поїхав на паровозоремонтний завод до Львова приймати для своєї комсомольської бригади новий паровоз.
Терезія метнулася до друга Олекси — Гойди. Ледве стримуючи сльози, червоніючи від сорому, не насмілюючись подивитися Василеві у вічі, вона щиросердо висповідалась перед ним. Він співчутливо вислухав її, заспокоїв як міг: «Не журись, Терезіє, все у вас владнається». А потім, ставши заклопотано-суворим, спитав:
— Попереджав тебе майор Зубавін, щоб ти нікому нічого не розповідала про цього Івана Бєлограя?
— Попереджав.
— Чого ж ти не дотримуєш слова, товаришу прикордонна комсомолко? Чого першому зустрічному викладаєш такі важливі секрети?