Выбрать главу

— Гей!.. Товаришу Сокач!

— Хто там? — Олекса розчинив вікно.

У палісаднику, тримаючись за шорсткий стовбур абрикосового дерева, стояв знайомий хлопчина з депо, розсильний Грицай. Олекса виразно бачив облуплений ніс Грицая, його великі губи, руду голову, парусинові туфлі на босих ногах і все-таки не вірив своїм очам. О, поява Грицая в такий пізній час означала так багато, що повірити одразу було нелегко.

Олекса мовчки дивився на пізнього гостя.

— Чого так дивишся? Не впізнаєш?

І який же у Грицая славний голос, як багато він обіцяє! І який він взагалі весь чудовий, цей неприкаяний, без батька й матері хлопчина!

— Ти чого прийшов? Що тобі треба? — запитав Сокач.

— Твою машину терміново, поза всяким графіком заправили. О двадцять третій нуль-нуль. Покуримо, га?

Сокач вийняв пачку сигарет «Верховина», кинув її на підвіконня.

Грицай акуратно розім'яв сигарету, запалив сірник, закурив. Олекса терпляче чекав.

— Заправили, кажу, твою машину, — повторив розсильний. — Отже, треба готуватися в поїздку.

— Коли їхати? — Олекса удавано позіхнув.

— На сім тридцять наказано викликати.

— Куди їдемо?

— На «Північний полюс».

— Що ж, на «полюс» то на «полюс». Зайди на Залізничну, до практиканта Лисака, попередь, що завтра поїздка. — Він ще раз і, звичайно ж, знову удавано попхнув. А в душі Олекса дуже радів, йому хотілося схопити хлопця за руки, втягнути у вікно і врізати з ним серед ночі гопака.

Відповівши, що начальник депо вже наказав попередити практиканта, Грицай пішов, човгаючи своїми парусиновими туфлями.

Коли б не пізній час, коли б Терезія жила не на самому кордоні, а де-небудь у місті, Олекса б зараз же помчав до неї і сказав, що завтра… «А чи не наплутав чого-небудь Грицай? — раптом подумав він. — Чи не розігрують мене? О, якщо так!..»

Олекса одягнувся і, сказавши матері, що незабаром повернеться, вискочив на вулицю. Вдалині світилися великі, на всю стіну, вікна чергової аптеки. Звідси можна було з'єднатися по телефону з паровозним депо. Черговий дослівно підтвердив усе, що сказав розсильний. Завтра!.. О сьомій тридцять… Так, тепер не може бути ніяких сумнівів. Олекса повісив трубку, вискочив з аптеки і зупинився. Що ж тепер робити? Куди йти? З ким поділитися радістю?

На башті міської Ради тьмяно мерехтіли бронзові стрілки, які майже накривали одна одну. Все небо густо всіяне зірками. Тільки на півночі воно закрите чи то хмарами, чи то горами, схожими на хмари.

Московська вулиця, в чотири ряди обсаджена квітучими каштанами, була безлюдною. Місто вже спало, заколисане тишею, яка буває тільки біля південного підніжжя Карпат весною, серед квітучих виноградників і садів.

Тьмяно тліли матові кулі чергових електричних лампочок. Скупо блищала нічна роса на свіжопофарбованих бульварних лавах. Чорніла вогка земля на квітнику навколо братньої могили: в слабкому електричному сяйві іскрився граніт обеліска.

Олекса дійшов до кінця Московської, до моста, і зупинився. Чорна величезна тінь від старовинного, кріпосного на вигляд будинку лежала на вимощеній кам'яними плитами набережній. Сухе, вицвіле каміння віддавало накопичене за день тепло. Внизу, за залізним поруччям набережної, шуміла швидка, прохолодна Кам'яниця. Вогненні водорослі тремтіли на поверхні води — відбиток зоряного неба. Прибережжі верби полоскали в гірській сніговій воді свої молоді гілки.

Сокач спустився до річки, підійшов до першої верби, зламав невелику гілочку і кинув у Кам'яницю. Бурхлива білогрива течія підхопила здобич і, то ховаючи її в глибині, то викидаючи на поверхню, понесла вниз, до Тиси, до Дунаю.

Олекса провів далеку мандрівницю веселим свистом. Щасливої дороги! Що ж далі робити, куди піти? Терезія… Якби вона була поруч!

Проходячи повз ресторан з черговим вогненним раком, простягнутим на склі, вітрини, Олекса побачив Андрія Лисака і цигана-скрипаля Шандора. Вони стояли на тротуарі, махали руками перед машинами, що проїжджали по вулиці, п'яно горлали:

— Таксі!.. Таксі!..

Олекса обійшов гуляк з побоюванням, стороною. Відійшовши на значну відстань, озирнувся. Скрипаль Шандор і Андрій Лисак не дочекались таксі і, галасуючи, пішли пішки. Вони віддалялись у напрямі Циганської слобідки. За ними, в тіні дерев, ішла якась людина, дуже схожа на Василя Гойду. Олекса уважно придивився. Так, це він, Гойда. Згадавши розмову з ним, він зрозумів, чому його друг зараз зацікавився п'яним Андрієм Лисаком. Повернувшись додому, Олекса роздягся і ліг спати.