Микита Самійлович Шатров належав до тієї славної когорти чекістів-дзержинців, які, віддаючись роботі всією душею і серцем, усе ж витрачали свою енергію розраховано й мудро, діяли натхненно і обережно, холоднокровно й методично, скромно і наполегливо. Маючи за плечима не одну перемогу над ворогами Батьківщини, Шатров брався за кожну нову справу не легковажно, не «нальоту, а фундаментально і робив її грунтовно, цеглинку за цеглинкою, доти, поки не завершував. Люди нікого складу, як Шатров, не вміють парадно шуміти І пускати «золоту пилюку» в вічі, набирати позу всезнаючих, усевстигаючих начальників і безжально розпікати, принижувати своїх підлеглих. Люблячи мислити терпеливо і широко, Микита Самійлович любив і вмів пробуджувати думку в кожного, з ким йому доводилось працювати.
Більшу частину свого робочого часу Шатров проводив звичайно у роздумах. Це були кращі години його трудового життя. Той розвідник, що не вміє терпеливо, протягом багатьох годин і днів, вивчати матеріали секретного слідства і замислюватись над ними, хто не здатний поєднувати в собі «лід і полум'я» — холоднокровність штабіста та навальність і відвагу оперативника, — хто не привчився розглядати предмет з усіх боків, хто не натренований шляхом аналізу явищ докопуватися до істини, хто не вміє в думці перевтілюватись у того чи іншого свого противника, кому чужий високий зліт догадки, фантазії, — такий розвідник не вміє по-справжньому працювати і, отже, не може розраховувати на великий успіх в боротьбі з ворогами народу.
Шатров залишився на самоті у відведеному йому кабінеті, уважно, сторінка за сторінкою, прочитав усі додаткові матеріали, підготовлені Зубавіним. Деякі сторінки справи 183/13 він перечитував двічі. Особливо довго затримувався він там, де йшлося про Любомира Крижа. Час від часу він робив у своєму малесенькому, розміром з сірникову коробку, блокнотику якісь загадкові записи, подібні до стенографічних знаків. Перечитавши останню сторінку справи, Шатров зібрав і порівняв усі папери, розгладив їх долонею, закрив папку і зав'язав тасьомки. Після цього він деякий час мовчки, димлячи цигаркою, ходив з кутка в куток і міркував. Проходячи повз червону папку з справою 183/13, він торкав її рукою, ніби переконуючись чи на місці вона.
До кабінету постукали:
— Дозвольте, товаришу полковник?
На порозі відчинених дверей стояв майор Зубавін. Обличчя його було заклопотаним, а молоді, сині-сині очі тривожно запитували: невже я знову чогось недоробив?
Шатров розуміюче, співчутливо усміхнувся:
— Не хвилюйтесь, Євгене Миколайовичу. На цей раз не бачу істотних втрат. — Він підійшов до столу, поляскав долонею по червоній папці: — Докладно вивчив усе, що ви зробили без мене. Значно просунулися вперед. Але… не зазнавайтеся, товаришу начальник. Кінця я ще не бачу. Найскладніше, по-моєму, тільки починається.
— Згодний, товаришу полковник. Я теж так думаю.
— От і гаразд. Відтак, будемо з чистим сумлінням мучити один одного запитаннями, сумнівами, здогадками і розчаруваннями.
Шатров сів у крісло. Хвилин п'ять відпочивав, відкинувши голову, заплющивши очі і послабивши всі мускули. Це добре допомагало в дні втоми, замінювало добрий сон. Зубавін дивився на нерухоме, скульптурно-суворе обличчя Шатрова і готувався відповідати на потік запитань, який, як він передчував, повинен зринути на нього. Так воно і трапилось. Шатров розплющив очі і задумливо, ніби продовжуючи міркувати про себе, спитав:
— Чи викликав у вас хоч яку-небудь підозру Криж до заяви касира книготоргу?
— Ні. Незважаючи на своє складне минуле, він не давав ніякого приводу зацікавитися ним. Маскування було глибоким, з дальнім прицілом.
— Наглядає за Крижем, звичайно, досвідчений працівник?
— Так. Я доручив це одному з найкращих, найдосвідченіших працівників і дав йому двох помічників.
— Чи є які-небудь результати нагляду?
— По магазину — ніяких. Нам надзвичайно важко визначити, хто приходить купувати книжки, а хто — в таємній справі.
— Не пропустіть момент, коли до магазина зайде Ступак.
— Я вже попередив. Ступак досі не заглядав ні до магазина, ні на Гвардійську.
— Чекайте. Обов'язково загляне. Ну, а як живе Криж після роботи? Є за що зачепитись?
— Є. Ми встановили, що він майже щоденно купує то в одному, то в другому «Гастрономі» коньяк, суху ковбасу, сир, копчення, лимони.
— Що, він любить випити?
— Ні, досі вважався непитущим.
— Чому ж він тепер так захопився коньяком? Сам п'є, одинаком, чи гостей запрошує?