У напіввідчинені вікна війнув холодний вітерець. В шибки зацокотіли дробинки снігової крупи.
«Галочка» деякий час ішла глибокою виїмкою, між двома горбами. Обабіч залізниці тягнулися канави з дощовою водою. Тонкий, крихкий льодок, який затягував поверхню канав, розламувався, ніби його давила, йдучи, людина-невидимка.
— Бачили?.. — сказав Олекса.
Андрій Лисак не бачив за вікном нічого такого, чим можна було б захоплюватись, але про всяк випадок він кивнув і співчутливо підморгнув Сокачеві. Знову вирвалися в долину.
Кам'яниця дедалі меншала, міліла, на її берегах щораз більшало гальки, річище ставало примхливішим: вона трохи не на кожному кілометрі то кидалася до самого підніжжя гір, то знову підступала до залізниці, то линула їй назустріч, то, шмигнувши під міст, бігла деякий час слідом за поїздом, сердито пінячись на кам'яних порогах і вкритих мохом валунах.
— Ого, сердита річечка! — промовив Андрій.
Олекса мовчки подивився на практиканта і відвернувся. Річечка!.. Так сказати про могутню Кам'яницю, яка проклала собі дорогу на рівнину через скелясте серце Карпат, через ланцюги хребтів! Кам'яниця… На її березі, там, далеко в горах, біля найбільш стрімкого краю полонин, в колибі лісоруба народився Олекса. Хрестили його в купелі, у водах Кам'яниці. Її шум, не змовкаючи ні влітку, ні взимку, заколисував верховинця. На її зеленому березі травневими днями він навчився ходити.
Кам'яниця, ти — перше слово улюбленої пісні! Ти — світла кров Карпат! Ти — земна блискавка, не згасаюча від світанку до світанку! Шуміти тобі вічно на порослих мохом валунах, біля підніжжя лісистих гір.
Поїзд мчав по глибокій, здавленій горами долині. Залізниця-одноколійка повторювала всі химерні повороти річки, йдучи вздовж засніженого узлісся. Мільйони попелясто-сріблистих дерев з гордо піднесеним до неба віттям, немов струмки гігантського фоитану, спускалися з вершин гір до Кам'яниці. Земля біля їх підніжжя щедро встелена багаторічними листопадами. Коричньово-зелений мох пробивався крізь товстий шар спресованої часом і дощами підстилки. Синіли проліски. В неозорому буковому морі рідкими острівцями пломеніли могутні дуби, які й досі не втратили всього свого торішнього жовтого листя. Де-не-де свердлили небо гостроверхі темпі ялини. Вони різко виділялися своєю похмурою самотністю в світлому буковому братстві.
Олекса так дивився на закарпатську землю, ніби все, чим вона красна, було зроблено, викликано до життя його руками.
Вгору, все вгору піднімалася залізниця.
Коли кочегар і помічник розсували дверцята топки, щоб підкинути вугілля, Олекса особливо гостро відчував гранично напружену роботу машини. З її розжареної утроби доносилося клекотіння вогню, пари і повітря: «Ехо-хо!.. Ехо-хо!.. Ехо-хо!..»
І чутливі гори на всі лади повторювали:
— Ехо!.. Уф-уф!.. Хо-хо!.. Ехо-хо!.. Хо!.. Уф!..
Гори тіснили долину з кожним новим поворотом дороги. Щоразу менше і менше видно небо, звивистіше Кам'яниця, запекліший скрегіт коліс «Галочки» на кривизнах, все більшим камінням, каменями-плахами вистелено дно річки, прозоріші і стрімкіші її води. Берегом, часто зникаючи, бігла ледве помітна стежка. І нічого більше немає між полотном залізниці й Кам'яницею — ні дерева, ні кущика, ні шматочка землі. Лише камінна стежка.
На крутих схилах лежали стовбури, вірніше — скелети буків, зламаних чи вивернутих з корінням бурею, або тих, що впали від старості. Вони вкриті зеленувато-коричньовим мохом, під колір землі і скель. Впали років десять тому, та так і валяються.
Ще поворот, і Кам'яниці нікуди діватись. Вона тулиться до самого підніжжя гір, підточує землю, каміння, ліс. Височезні буки з напівоголеним корінням звисають над сипкою кручею, полощуть свої голі віти в шумному, пінистому потоці і ось-ось обрушаться в річку, ляжуть впоперек неї перекидними містками.
— Оце доріжка, спаси і помилуй! — Лисак похитав головою. Диким козам та тиграм тут плигати з каменя на камінь, а не поїздам ходити. Звірина дорога!
— А як же ми, люди, працюємо на цій звіриній дорозі? — Довбня вхопив лопату, розчинив навстіж дверцята топки. Вогонь, ніби в дзеркалі, палахкотів на його вологих щоках, піт струмував по крутому підборіддю, по засмаглому вирізу грудей в синій майці.
Олекса кивнув, стримано посміхаючись примруженими очима. Микола Довбня по-дівочому почервонів — відчув, що машиніст задоволений його словами.
Над трубою паровоза віковим деревом виростав чорний дим, змішаний з крупинками незгорілого, винесеного з топки вугілля.