— Ні. Засмутили ви мене, не до фасону тепер. Іншим разом зайду. До побачення.
Вона встала і, приклавши до очей хусточку, вискочила з кімнати, перебігла подвір'я і зникла за хвірткою.
Марта Стефанівна наділа фартух і пішла на кухню допомагати своїй Марії. Її розпирало від самовдоволення. «Яка ж я спритна! — милувалася вона собою. — Обвела дівку круг пальця, всі секрети її душі витягла». Марті Стефанівні починала подобатись її таємна робота, робота на Любомира.
— Чого це вона, як очманіла, побігла на вулицю? — спитала Марія.
— А хто ж її знає… Пироги горять, Маріє! — закричала хазяйка і побігла до плити.
Терезію, її обмануті надії, її гвардійця, завдання Любомира, магнітофон, гордість собою — відразу все витіснила тривога матері, яка бажає догодити синові, як слід відзначити його перший робочий день.
А Терезія тільки й думала про свою розмову з кравчихою. Швидко пройшовши Залізничну, вона потрапила на проспект Леніна. Минувши його, обережно озирнулася і звернула на Київську. Через п'ять хвилин вона сиділа перед Зубавіним, розповідаючи йому про свою розмову з Мартою Стефанівною.
Що ж насправді привело Терезію Симак до матері Андрія Лисака? Звичайно, не новий фасон плаття. Вона пішла до знайомої кравчихи на прохання Зубавіна. Чим же було викликане це прохання?
Викликавши до себе дівчину, Зубавін розказав їй, ким насправді виявився її заочний друг Іван Бєлограй, і порадив, як їй поводитися зараз. Нехай прикинеться, що вона нічого не знає про викриття Бєлограя. Нехай найпильніше спостерігає, хто виявить заінтересованість її відносинами з Бєлограєм. Цей інтерес може бути старанно замаскований простою цікавістю, співчуттям або дружньою насмішкою. Взагалі, не можна передбачити, хто, коли «і як буде атакувати Терезію. Ясно одне: атаки слід сподіватися, до неї треба бути готовою.
І Терезія готувалася, чекала. Подруги по бригаді, лукаво поглядаючи на Терезію, весь час питали: «Куди ж подівся пропилений і просолений наскрізь піхотинець? Чому не з'являється на Соняшній горі?» На насмішку вона відповідала насмішкою: «А що йому тут робити? На вас дивитися? Подумаєш — пави розмальовані! Знаєте, що сказав про вас цей самий піхотинець? «Поки ти, Терезіє, працюєш з такими нікудишніми дівчатами, не чекай мене на Соняшній горі, і на очі твої не покажусь».
Мати, до якої дійшли чутки про приїзд Івана Бєлограя, про те, що він появився тут, на березі Тиси, тільки заради Терезії, спробувала узнати від дочки, правда це чи неправда. Якщо правда, то чому Терезія мовчить, чому приховує свої наміри від матері? Ніколи не брехала в своєму житті Терезія, але цього разу довелося обманювати навіть матір. Так, Іван Бєлограй приїздив до Явора. Що ж тут такого? Приїхав і поїхав. От і все. І нема тут про що більше розмовляти. Щождо чуток — люди говорять, бо язики мають. Порозмовляють та й перестануть. Мати заспокоїлась і не надокучала більше Терезії згадками про Івана Бєлограя. Швидко про нього забули і в колгоспі «Зоря над Тисою». Не забула тільки сама Терезія. Не забувала і чекала атаки. І дочекалася. Одного разу серед білого дня біля виноградників, на польовій дорозі, через гору Соняшну, появилася ватага явірських циганок. Ішли вони, як неважко було здогадатися, на здобич: ворожити колгоспникам, пророкувати долю дівчатам, випрошувати у м'якосердих шматок сальця, ковшик борошенця або, на гірший випадок, кукурудзи. Хіба могли циганки пройти повз молодих веселих виноградарок, не поворожити їм! Та й самі виноградарки, правду кажучи, були не від того, щоб послухати їх теревені. Відома річ, брешуть циганки, а все-таки цікаво, що вони скажуть. При такому обопільному інтересі не треба було багато часу для того, щоб циганки і виноградарки домовились. Хвилин через п'ять маленьку загорілу непокірну руку Ганни чіпко тримала зморшкувата, з хижо зігнутим носом, беззуба відьма і, шепеляючи, провіщала їй долю. Насмішкуватій Василині ворожила дзвінкоголоса, великоока, з немовлям на руках циганка. Довірливій, злякано притихлій Вірі щось таємниче і похмуро нашіптувала міцна, з владним обличчям старуха. Скромною Мариною впевнено заволоділа циганка з люлькою в зубах. На долю Терезії припала також примітна ворожбитка. Колись, замолоду, вона, напевно, була королевою Циганської слобідки. Висока, ставна, із строкатою хусткою на дужих плечах. Очі суворі, розумні, вони багато бачили і вже нічому не дивуються. На топких губах застигла холодна посмішка. Голос стомлений, хрипкуватий, звиклий наказувати і повчати. Це була спільниця Любомира Крижа — «Кармен». Відтягнувши Терезію убік, в затінок від черешень, що росли обабіч дороги, вона взяла руку дівчини, витерла хусткою її долоню, діловито запитала: