— Скільки ж там кімнат?
— Було спочатку три жилі і три підсобні: кухня, пральня і комора. Тепер чотири: спальня, кабінет-бібліотека, їдальня і «скриня».
— «Скриня»? А це що таке?
— Четверта кімната. Я зробив її під час війни з комори і пральні. У ній Криж своє добро ховав, коли тут хазяйнували різні грабіжники. Цікава кімната — справжня скриня, без вікон і дверей.
— А як же до неї заходити, якщо немає ні вікон, ні дверей? — звичайним голосом, не дуже зацікавлено, ніби між іншим, спитав Шатров.
— Хоч вона й глуха, як скриня, а увійти і вийти з неї можна з двох боків: з підвалу, через люк, і через книжкову шафу в бібліотеці. Дорого обійшлася Крижу ця кімната: за роботу добре заплатив і за те, щоб нікому не розповідав у Яворі про цю скриню, теж відвалив без усякої скупості.
— Ну, мені така таємна кімната без усякої потреби! — засміявся Шатров. — Я не боюся грабіжників.
Усе, що було потрібно, Шатров уже з'ясував. Він поговорив з відставним муляром ще кілька хвилин і розпрощався.
Глава двадцять друга
Бандерівець Хорунжий, другий підручний Джона Файна, повинен був перейти кордон у самому серці Карпат, у високогірному глухому районі. Але непередбачені обставини змінили далекий і важкий маршрут. Він перейшов кордон у найлюднішому місці, так, як ще ніхто до нього не переходив: скориставшись повіддю.
Здавна, з незапам'ятних часів, населення рівнинного Закарпаття відчувало до весняної Тиси й інших гірських річок велику пошану, навіть побоювалось їх і старалось оселятися якомога далі від непевних берегів. Ужгород, Мукачеве, Берегове недоступні для повені. Але таке місто, як Вилок, розташоване біля самого закруту Тиси, щовесни тривожиться за свою долю, хоча й обнесене захисною дамбою.
Закарпатська низовина багата на старі річища. Влітку це лагідні мулисті ярочки, глухо зарослі чагарником. А весною по них шалено мчать талі гірські води — воскреслі річки, які змітають на своєму шляху дерева і хати необачливих поселенців. Але рік на рік не схожий. Найчастіше гірські річки благополучно, без великої шкоди для людей виносять свої води на рівнину — в Тису.
Той рік був грізним для низовинного Закарпаття. Зима в горах була виключно багатосніжною, а весна затяжною, примхливою, холодною і теплою, сніжною і дощовою, сонячною і туманною. В перших числах травня в горах ще лежав сніг і підморожувало. Справжня весна наступила відразу, в одну ніч стався злам. Хлинула тепла злива. Вона розтоплювала сніг у глибоких затінених ущелинах, на піднебесних хребтах, у глухих хащах лісів. Верховина чорніла, зеленіла, ставала весняною. Минув день, другий, третій, а злива не стихала. З гір по кам'янистих ложах і прямо по схилах бурхливо ринула верховинська вода. Униз, в долини, насувалися весняні води в такій кількості, ніби на простір вирвалося море. Невеличкі лагідні струмочки перетворилися на бурхливі потоки. Вони понесли з гір пісок, щебінь, каміння, а потім і кам'яні брили. Річечки, які звичайно мирно текли по дну долин, розлютовано неслися до Тиси; зривали мости, затоплювали сади, заносили піском і гравієм поля, руйнували розташовані в низинах хутори, нищили худобу.
Страшною стала гірська річка, вирвавшись на простір рівнини.
Тиса в перший же день повені наповнилася до країв. Незабаром вода розіллялася поверх гребенів дамб, які прикривали рівнину. Перша дамба повалилась навпроти маленького радянського містечка Вилок, і бурхлива Тиса ринула в пролом, швидко заповнюючи величезний простір. Утворилося справжнє море. Рятівні флотилії, організовані з рибальських човнів, моторних катерів і плотів, рушили в затоплений район. Десятки поїздів, тисячі машин евакуювали населення з пунктів, яким загрожувала повідь.
Серйозне випробування випало на долю жителів правобережної Тиси. Але ще більш загрозливе становите створилося на лівобережжі. Українцям порівняно легко було відступати: у найближчому тилу в них височіли карпатські передгір'я, недоступні для поводі. Позаду ж угорців розкинулась безмежна Велика Угорська рівнина, де привільно лютувала Тиса. Врятуватися можна було лише переправившись на правий, високий берег.
Першими кинулися в туманну імлу тисянського моря люди угорського села Варош, розташованого біля самого кордону, навпроти радянського колгоспу імені Леніна. Маяком їм служили яскраві вогні колгоспного Будинку культури і гірські вогнища, які палали всю ніч. Десь посередині річки плоти гостинно зустрічав радянський катер. Він узяв на буксир тихохідні дерев'яні суденця і пришвартувався з ними до правого берега. Угорці знайшли собі притулок у хатах колгоспників і в Будинку культури.