Собака живе в світі запахів. У лісі цей світ особливо різноманітний і складний. Людина не вловлює і сотої частки того, що доступно собаці. На шляху Витязя носилася сила запахів — ефірних масел, коріння багаторічних рослин, мохів, пошкодженого ґрунтового покриву, прілого листя, різних лісових мешканців. Витязь розрізняв серед них той єдиний запах слідів порушників, який почув на вихідному рубежі. Навіть боковий вітер не міг до кінця знищити цей особливий, неповторний запах тих, кого розшукували.
— Добре! Добре! — підбадьорював друга Смолярчук.
Раптом Витязь збуджено вискнув, різко зупинився. Старшина відпустив поводок. Собака рвучко кинувся вбік.
Пробігши кілька метрів, він зупинився під деревом, біля покинутого порушниками ранця німецького зразка, Смолярчук підняв його, передав Каблукову і побіг далі, слідом за собакою.
Дорога! Це найтрудніше для собаки завдання — не загубити «свій» слід на великій дорозі, серед інших, сторонніх слідів.
Витязь нерішуче зупинився. Простим оком було видно, як багато тут, на дорозі, пройшло людей, корів, коней. На вологій землі добре відбились взуття, копита, колісні шини.
Нерішучість собаки зросла б, коли б Смолярчук хоч на хвилину взяв під сумнів його здібності. Тільки б но старшина нервово сіпнув поводок, — як він міг би вмить «забути» слід.
— Шукай, шукай слід! — владно дав він команду. І Витязь знову пішов уперед.
Пробігши метрів двісті по дорозі, Витязь зупинився, посилено принюхуючись. Потім він різко, під прямим кутом, звернув праворуч, потягнув старшину в ліс і вивів на галявину, в центрі якої були складені стоси березових дров. З підвітряного боку стосу здіймався дим багаття і долітали голоси.
«Вони!» подумав Смолярчук і, оглянувшись на Степанова і Каблукова, поклав палець на спуск пістолета. Але дивна річ: Витязь не виявляв особливого занепокоєння. Поведінка собаки бентежила старшину. Чи не на хибному сліду Витязь?
«Вірю я тобі, друже, але все-таки проконтролюю», вирішив Смолярчук. Він жестом наказав Витязю йти біля ноги. Собака підкорився наказу, але неохоче.
Безшумно з'явившись з-за стосу, Смолярчук витягнув уперед руку з пістолетом:
— Руки вгору!
Два літніх чоловіки, що сиділи біля багаття, схопилися, тримаючи над головами шматки хліба, сало і спечені картоплини. На їхніх обличчях не було страху.
Смолярчук уже знав, що перед ним люди сторонні, тобто такі, що не мають відношення до того, що сталося вночі на кордоні. Однак він причіпливо перевірив їхні документи. Це були лісоруби-сезонники.
Де і коли собака збився із сліду? Смолярчук з допомогою лісорубів з'ясував, яким шляхом вони пройшли сюди, на галявину, і де саме їхні сліди перетинали сліди порушників.
Повернувшись назад, Витязь узяв залишений слід і знову помчав уперед. «Молодець!» подумав Смолярчук.
Витримано і це випробування, мабуть, чи не найтрудніше. Навіть добре навчений, але спеціально не натренований собака нерідко губить слід в таких випадках і відмовляється його шукати.
Великі були можливості Витязя, але не безмежні. Смолярчук зрозумів, що собака почав стомлюватись. Не через те, що пробіг сім або вісім кілометрів, — для витривалого собаки це справжні дрібниці. Витязь витратив сили на те, щоб серед безлічі інших запахів розшукувати сліди порушників. Це нелегка робота. Якщо вчасно не дати собаці відпочити, то в нього на деякий час притуплюється чуття.
Смолярчук обережно зупинив Витязя і уклав його на траву, під кущем горішника.
У кишені старшини були припасені шматочки холодного м'яса і грудочки цукру. Він ліг поряд із собакою і почав підгодовувати його, заохочувати командою: «Добре, добре!» і міцно, як вірному другові, потискуючи мокру, в ранішній росі, собачу лапу.
Витязь акуратно, не поспішаючи, не випускаючи на землю жодної крихти, розгризав цукор і смачно хрумтів, перемелюючи його.
Поки Смолярчук підгодовував Витязя, Каблуков і Степанов лежали на прілому листі і мовчки, насторожено роздивлялись на всі боки.
Відпочивши, продовжували переслідування. Починало світати. Неохоче відступали сірі, похмурі сутінки. Тепер неважко було відрізнити осику від вільхи, дуб від клена, бук від берези. Заблищала нічна роса на мохах, на них темніли відбитки слідів порушників.
Вискочивши на голе гірське шосе, без єдиного дерева, обвіюване боковим вітром, Витязь пішов повільно, невпевнено. Часом він витягувався струнко, просто-таки простягався по камінню. Нарешті стало ясно, що собака загубив слід: Витязь засмутився, розгублено тикався то в той, то в той бік. Вперше за час переслідування старшина стривожився по-справжньому. Ворог може зайти далеко!