— Здається, не на жарт розбурхалась Тиса, — сказав Громада. — Ще одна добра злива — і повідь неминуча. — Він різко обернувся до начальника застави і несподівано запитав: — Ну, капітане, коли збираєтесь святкувати з нагоди такого вдалого завершення операції?
— Поки що не збираюсь, товаришу генерал. Вважаю, що святкувати рано.
— Чому ви так вважаєте? — суворий голос Громади пом'якшав, суворі очі потеплішали. — У вас є підстави?
— Підстав поки що мало, товаришу генерал. Більше підозріння. Якщо дозволите, то я їх викладу. Не подобаються нам сліди цього четвертого порушника — мені і старшині Смолярчукові. Навіщо він укривав службову смугу гумовим амортизаційним килимком? Приховати, свої сліди. Але чому він не приховував їх потім, далі, на виноградниках? А тому, що на твердій землі прикордонники вже не могли ясно прочитати по його слідах, чи без нічого він прийшов, чи з яким-небудь вантажем. Коротко кажучи, товаришу генерал, я і Смолярчук маємо підозру, що Граб перейшов кордон не сам.
Громада слухав начальника застави і радів з того, що той у співдружності із слідопитом Смолярчуком своїм шляхом дійшов до того ж висновку, що й штаб округи.
— Де він зараз, старшина Смолярчук?
— Весь час вивчає сліди Граба. Дозвольте викликати?
Громада кивнув.
Через деякий час славнозвісний слідопит, задихавшись, з якимсь згортком у руках, з розпаленим обличчям, щедро вмитим потом, підбіг до вишки:
— Товаришу генерал, старшина Смолярчук прибув за вашим наказом!
— Ну, доповідайте, що нового вам удалось з'ясувати?
— Виявлено цікавий слід… — не кваплячись почав Смолярчук.
— Де? Про який слід ви говорите?
— Там, в тилу. — Смолярчук махнув рукою у бік виноградників колгоспу «Зоря над Тисою». — В окремому сараї.
— Що це за слід?
— Та все той же: двадцять шість сантиметрів… Того порушника, який отруївся.
— А, Граб? Ну, то що ж?
— Та от, зразу на нього не звернули уваги, а в ньому великий смисл. Дивіться!
Смолярчук діловито розгорнув один згорток і розклав на землі гіпсові відливки: кисті рук паралельно одна одній, а ступні ніг позаду них.
— Ось, товаришу генерал, бачите: четвертий порушник стояв рачки, відпочивав.
— Ну й що ж? — Нетерпіння Громади зростало.
— В іншому місці, через сто дев'яносто два метри, — продовжував Смолярчук, — я знайшов ще один слід: знову порушник стояв рачки, відпочивав. Третій відбиток зберігся через двісті десять метрів. Але тут, в сараї, поруч з попередніми слідами, вже появились відбитки взуття іншої людини. Ця стояла на місці. Потім вона присіла, сперлась на руку. Грунт там вогкий, рука чітко відбилась. Ось!.. Питається: звідки взялися ці відбитки? Я так думаю, товаришу генерал: Граб переніс на собі якусь людину.
Старшина розвернув другий згорток, і Громада побачив ще три гіпсові відливки.
— Відбитки ніг і кисті руки того, п'ятого, порушника, який сидів на спині Граба. Половину дороги, як людина-невидимка, пройшов, а в одному місці все-таки не вберігся і залишив слід.
Громада, незадоволено хмурячись, роздивлявся відливки.
— Так це ж відбитки армійських чобіт! — нарешті сказав він з деяким розчаруванням.
— Правильно. П'ятий порушник був узутий в армійські чоботи.
— А де ж докази того, що це не сліди якого-небудь прикордонника?
— Є, товаришу генерал, і такі докази. Інструктор служби собак, начальник застави і всі прикордонники, хто був тієї ночі в сараї, взуті в поношені чоботи, а він, п'ятий, — в новенькі. Бачите, які чіткі вм'ятини від підборів? Кожен цвях відбився.
— Спасибі, товаришу Смолярчук! — Громада простягнув старшині руку. «Так, тепер справді об'явився, «той», подумав він.
Глава одинадцята
Того ж дня Кларк роздобув велосипед, купив на базарі оберемок бузку, прикріпив квіти до руля і помчав за місто, тримаючи курс на південний схід, до Тиси.
У полі, дивлячись на синіючі ліворуч і праворуч Карпати, на зелений розлив ланів, він заспівав: «Летят перелетные птицы…»
На велосипеді сидів Іван Бєлограй, радів весняному ранку теж Іван Бєлограй, і співав Іван Бєлограй, передчуваючи зустріч з Терезою, а Кларк ревниво спостерігав за ним збоку і, посміхаючись, хвалив: «Добре, добре, молодець!»
Землі колгоспу «Зоря над Тисою» потяглися вздовж угорсько-радянського кордону. Виноградники спиналися по південних схилах Соняшної гори. Білі колгоспні хати розташувались на самому краю урвища Тиси, вікнами до кордону. В центрі сільської площі стояв новий Будинок культури. Вікна колгоспного палацу теж дивилися на Тису і далі на Велику Угорську рівнину. На стрімкому двосхилому червоному даху різко виділялись білі латки черепиці. Ними розмашисто, на весь дах, викладено: «Зоря над Тисою». Білосніжний цей напис видно й угорському населенню лівобережжя.