Біля підніжжя дамби, яка прикривала Тису там, де її крутий берег значно понижується, лежали непридатні, неродючі землі, з давніх давен названі «Чортовим гніздом». Трохи вище від цих земель, на хвилястому узгір'ї, красувався облитий молоком весняного цвітіння терник. По його краю росли осокори, що вже викинули малесенькі прапорці ніжносмарагдових листочків. Там, де кінчалась шатрова тінь могутніх дерев, на дні трав'янистої і прохолодної лощини, — польова дорога. Цією дорогою і в'їхав Кларк у село.
Він дуже добре знав, де живе Терезія Симак, але вважав за потрібне спитати про це першого ж стрічного.
Першим стрічним був високий сутулий чоловік із жовто-сивою бородою і з палицею в руках. Незважаючи на теплий весняний день, на ньому була кожушана безрукавка.
— Гей, вуйку! — скочивши на землю, гукнув Кларк до перехожого. — Здоровенькі були!
Дядько через силу повернув голову, подивився на Кларка сльозавими очима, негнучкою рукою зробив спробу зняти шапку, глухо буркнув:
— Здорово.
— Вуйку, скажіть, будь ласка, де проживають Симаки?
— Га? — Старий приклав долоню до вуха. — Голосніше, не чую!
— Я питаю, де проживають Симаки? — підвищив голос Кларк. — Марія Василівна та її дочка Терезія?
— Аякже, знаю! — раптом пожвавішав дядько. — Гогольська, будинок число 92. Тільки їх немає зараз; вдома, — ні дочки, ні матері. На роботі. Замкнута хата.
— А де вони працюють, не скажете? — Кларк підійшов ближче до глухуватого старого, щоб не кричати на-всю вулицю і не привертати до себе уваги.
— Скажу, — старий усміхнувся. — Кожна православна людина скаже вам, де перебуває Марія Симак. Продала вона свою душу нечистій силі. — Він гнівно стукнув об дорогу ціпком. — У Чортове гніздо пускає свої корені Марія Симак. На тій гіркій і солоній землі не сіяли відтоді, як себе пам'ятаю. І за австріяків, і за мадьярів, і за чехів там були пасовища, а вона, дурна Марія, зрушила ту неродючу, незернову землю і збирається кукурудзу сіяти.
— А Терезія теж там працює, у Чортовому гнізді?
Дядько махнув у бік найближчої гори:
— Ні, вона на виноградниках, на Соняшній.
— Спасибі! — Кларк скочив на велосипед і, розганяючи курей, помчав до виноградників колгоспу «Зоря над Тисою».
Вузька кам'яниста дорога оперізувала круті й зелені, добре обігріті схили Соняшної гори. Хоч як багато сил було у Кларка, але і їх невистачило на те, щоб подолати весь підйом. На третьому, найкрутішому коліні він зліз з велосипеда і, штовхаючи його поперед себе, пішов пішки.
І знову йшов Бєлограй, а Кларк спостерігав за ним збоку.
Гарячі потоки сонячного проміння падали на землю, струмував прозорий димок — весняне дихання воскреслих виноградників. Звідкись долітало напружене трудове гудіння бджолиного рою. Прибережний тисянський вітерець ніс на своїх крилах п'янкі пахощі квітучих садів і річкової свіжості. Між високим чистим небом і зелено-чорною землею носилась, то завмираючи, то здіймаючись, дівоча пісня.
Бєлограй зупинився, прислухаючись. Співали десь на горі, у виноградниках, певне, на ділянці Терезії. Так. звичайно, там. Слів пісні Бєлограй не розбирав. Та й не в них справа. Ніякі слова не змогли б сказати йому більше, ніж мелодія, сповнена глибокого роздуму, трохи журлива і безмірно задушевна. Бєлограй слухав пісню усім єством, і йому було досить ясно, про що говорила вона, до чого кликала і куди вела. «Ой Іване, Іване, — промовляла пісня, — де ти? Чого не стоїш зараз поруч з дівчатами і не дивишся з вершини гори на Тису, на сади, на поля? Приходь швидше, і ти не пожалкуєш».
Кларк усміхнувся: «Молодець! Зіграно дуже добре! От що значить увійти в роль!»
Він скочив на велосипед і, незважаючи на крутий підйом, покотив під гору, назустріч дівочій пісні.
Дівчата замовкли, як тільки побачили велосипедиста, що зненацька вискочив з-за гори. Їх було п'ять — усі в темних спідницях, з босими і вже засмаглими ногами, в білих безрукавках і вишиваних сорочках, в руках у них були важкі рогачі, якими вони спушували виноградник. Терезії серед них не було. Де ж вона?