— Ви не жалійте своїх сусідів, мамо, — сказала Терезія. — Доженуть.
— Я не жалію їх, дочко, а радію, на них дивлячись… Дівчата, по місцях!
Залишивши дамбу, розсипавшись по всьому полю, колгоспниці лопатами, залізними граблями, великими рогачами вирівнювали ті западини, видолинки, канави і старі рівчаки водостоків, які не взяла тракторна борона.
Смолярчук не відходив від Терезії.
— Ходімо, — покликав він дівчину.
— Куди? — здивувалась вона. — Нам з тобою не по дорозі.
Старшина похитав головою і тихо сказав:
— Ні, Терезіє, сьогодні нам з тобою по дорозі. Тебе хоче бачити начальник застави.
— Іди, коли запрошують, — сказала мати. — Даремно прикордонники не турбують.
— Ти не знаєш, Михайле, навіщо я потрібна вашому начальникові? — Терезія цілком спокійно, веселими очима дивилася на Смолярчука.
— Не знаю. Кажуть, у тебе сьогодні гості були?
— Були, тільки не гості, а гість.
— Хто такий?
— Іван Бєлограй! — відповіла вона. — А що?
— Та нічого…
— Хай мій гість вас не турбує. Гвардієць! Приїхав з Берліна. Всі груди в орденах і медалях.
Смолярчук спокійно усміхнувся.
— Так ти його давно знаєш, Терезіє?
— Давненько. Понад рік.
— А де ти з ним зустрілась?
— Ми до сьогоднішнього дня ще не зустрічались.
— Не зустрічались? — здивувався Смолярчук. — А як же ви познайомились?
— Через листи.
— І багато ви листів послали одне одному?
Терезія засміялась:
— Багато знатимеш, Михайле, — швидко постарієш, — сказала дівчина, намагаючись звести всю розмову на жарт.
— Це вірно, — покірливо погодився старшина.
Сотні людей зустрічав Смолярчук на своєму шляху з того часу, як йому стало відомо, що п'ятий порушник прорвався через кордон і безкарно розгулює на волі. В кожну незнайому людину пильно вдивлявся Смолярчук, але чомусь лише один Іван Бєлограй викликав до себе справжню підозру, хоча, перевіривши документи демобілізованого старшини, Смолярчук не знайшов у них нічого підозрілого. І чоботи на Бєлограї були зовсім не подібні до тих, що залишили відбитки в сараї. Однак Смолярчук, знаючи, як спритно маскуються вороги, допитливо придивлявся до незнайомця. Хоч як весело посміхався гість Терезії, проте він не міг приховати від пильного ока прикордонника судорожної напруженості свого обличчя. «В чім річ, — подумав Смолярчук, — чого він нервується?» Смолярчук вловлював також і в голосі гвардійця якусь напруженість і скованість. Очі Бєлограя, хоч він намагався дивитися спокійно і весело, все ж виражали тривогу і страх. Та й руки, що стискали руль велосипеда і розгортали бумажник з документами, ледь помітно тремтіли.
Усі ці підозри Смолярчука підкріплювалися тим, що він під час обшуку місцевості в районі Ніч-гори, де була вбита невідома людина, знайшов з допомогою Витязя напівзатоптану в сніг журнальну фотографію Терезії. Вона була наклеєна на глянсуватий, із золотим обрізом картон. Такий самісінький картон з фотографією Терезії побачив тепер Смолярчук і в руках демобілізованого старшини Івана Бєлограя. Як слід розуміти цей дивний збіг? Признання Терезії, що вона лише сьогодні познайомилася з Іваном Бєлограєм, посилило підозріння прикордонника. Ясно, що всі фотографії дівчини належали Бєлограєві. Так, це безперечно. Але яким чином фотографія Терезії опинилась у Карпатах, біля вбитого, коли Івана Бєлограя тоді там і близько не було? А може, й був? Якщо так, значить, він причетний до цієї темної справи. Але все це поки, що були здогадки. Якби Смолярчук був твердо переконаний, що перед ним ворог, то він негайно затримав би цю людину.
Глава дванадцята
Найближчої середи, рівно о дванадцятій, в день і час, як заздалегідь було домовлено з Дзюбою, Кларк зайшов у перукарню на розі Ужгородської та Київської. У маленькій прихожій, за круглим столиком, заваленим старими журналами, сиділи клієнти, чекаючи своєї черги стригтися, і голитися. Серед них. був і найближчий помічник Кларка, голова артілі по. виробництву меблів. Він байдуже, поверх рогових окулярів, глянув на нового відвідувача, позіхнув і знов уткнувся в журнал, роздивляючись картинки. Хоч як вдало маскувався Дзюба, але Кларк зумів прочитати на його обличчі і в погляді справжній вираз. Він був тривожний. Що могло статися?
Кларк сів на вільний стілець поряд із Дзюбою, скрутив козячу ніжку і попросив у сусіда прикурити. Разом з коробкою сірників Дзюба передав записку. Затулившись журналом, Кларк прочитав її, одразу ж зібгав і непомітно проковтнув. Дзюба сповіщав, що органи безпеки зацікавились, вантажною машиною артілі..