Закріпившись при штабі французького генерала Енноке, при головнокомандуючому білою карпато-російською армією, яка провадила нещадну боротьбу із закарпатськими партизанами й червоногвардійськими загонами, Бенджамін Паркер закладав міцні, розраховані на тривале існування диверсійні та шпигунські бази, створював агентуру і засилав її в Росію, повчав військових інтервентів, білорумун, білочехів і білофранцузів, як вони повинні приборкувати і підкоряти червоне Закарпаття, готував кадри націоналістичних терористів і підбирав кандидатури міністрів маріонеткового уряду. Між іншим, у складі місії полковника Паркера був капітан Франклін Кларк, батько Ральфа Кларка.
Воєнну місію Паркера протягом всього часу перебування його на Закарпатті підтримувала американська чорносотенна «духовна місія», споряджена всесвітніми єзуїтами. Її очолювали особистий посол папи римського Нярадій і американець Гордон. «Духовна місія» насаджувала в церквах свою агентуру, навербовану з числа превелебного уніатського духовенства, зводила наклепи на народну владу, погрожувала непокірним карами небесними, готувала грунт для окупантів.
Інтервенти розгромили народний рух за приєднання Закарпаття до Радянської України.
Перемігши сьогодні, Паркер потурбувався і про завтрашній день. У травні 1919 року він заснував в Ужгороді філіал американської розвідки, прикритий фіговим листком «Американського комітету цивільної інформації».
Стефан Янович Дзюба, на той час комівояжер фірми «Корона», був одним з перших «кореспондентів» цього комітету. Він, як і всі завербовані, надсилав американцям потрібну їм інформацію з усіх кінців Закарпаття і виконував окремі доручення полковника Паркера. На долю Дзюби випало високе довір'я «Американського комітету цивільної інформації»: організація постачання зброї і грошей петлюрівцям, які безчинствували на території Радянської України.
Служив Дзюба, в міру потреби, американцям і за режиму президента Массарика, і регента Хорті, і фюрера Гітлера. Після приєднання Закарпаття до Радянської України американська розвідка, побоюючись втратити досвідченого агента, тримала Дзюбу в особливому резерві і користувалась його послугами у виняткових випадках.
Глава тринадцята
Посадивши на заднє сидіння «Победы» двох автоматників, майор Зубавін вирушив у гори — на північ, у саме серце Карпат.
Зразу за мостом починались чорні, виорані, забороновані і вже ледь зеленіючі квадрати полів. На схилах горбів цвіли сади. А в горах де-не-де ще лежав вогкий, ніздрюватий сніг, але біля підніжжя гір, вздовж дороги, в канавах шуміли весняні струмки і крізь іржавий листяний панцир пробивались проліски.
Гірський квітень! Усі його радощі сприймала душа Зубавіна, незважаючи на те, що їхав він у Карпати не на прогулянку, а по шофера Скибана в ліспромгосп «Оленяче урочище».
— Північний полюс! — сказав водій, дістаючи з кишені куртки рукавиці, підбиті білим хутром.
Десятки автомобілів спускались із засніженої Верховини. Почувши гудок грузовика за наступним поворотом, шофер гальмував машину, звертаючи на узбіччя, а Зубавін в цей час пильно вдивлявся, сподіваючись побачити за склом кабіни обличчя Скибана.
Одержавши додаткові дані від прикордонників про «п'ятого» порушника, Зубавін повністю — тепер він був у цьому переконаний — відтворив картину подій на кордоні дільниці п'ятої застави в пам'ятну туманну березневу ніч. Він графічно, умовними знаками на великому аркуші креслярського паперу позначив шлях шефа Карела Грончака від берега Тиси до пивного бару. Дальший його маршрут визначався з труднощами, за уривчастими фактичними даними і різними здогадками.
В той день, коли був порушений кордон на дільниці п'ятої застави, Скибан, як зазначалось у путівці, порожняком повернувся зі Львова, куди доставляв чергову партію меблів. Зубавін кілометр за кілометром вивчав маршрут Скибана і точно встановив, де той був і що робив.
З'ясувалось, що порожня тритонна вантажна машина 23–13 стояла біля мінерального джерела Студенець; шофер мив кузов. Через дві години ця ж машина, уже навантажена буковими дошками (їх видав без накладної комірник другого лісозаводу), була помічена під час в'їзду в село Ключарі. Повернувся Скибан до себе в гараж пізно ввечері, без дощок.