— Де? Коли?
— Невже забув? Ех, а здавалось — усе життя пам'ятатимеш… А я ось тебе справді зразу впізнав. Здорово ти змінився… Виріс. Змужнів… Ну, а я?.. Дивись краще і пригадуй, товаришу Гойда!
Кларк двічі обернувся на підборах, показуючи себе з усіх боків.
— Ну, пригадав? — він схопив Гойду за руку вище ліктя, міцно стиснув. — Яблонецький хребет… Ясинський укріплений район… Штурм лінії Арпада… Вінок з троянд… Сержант Іван Бєлограй… Ага! По очах бачу, що починаєш пригадувати. Друже, шибайголова, перед тобою стоїть той самий Іван Бєлограй, який разом з тобою штурмував залізобетонні доти в Ясинях, який видирався на Полонини. Так, так! Все це я хотів тобі сказати ще там, на вокзалі, але ти взяв та й утік.
— Іван?… Бєлограй?..
«Воював я з ним чи не воював? — спитав себе Василь Гойда і твердо сказав собі: — Ні, не воював».
Кларк вийняв з кишені пачку паперів, дбайливо розгладив їх:
— Знайомі підписи? Командир корпусу генерал Гастилович! Начальник штабу корпусу полковник Шуба! Командир полка Герой Радянського Союзу Угрюмов!
Потім Кларк дістав акуратно складену, пожовклу від часу багатотиражку. На першій сторінці була надрукована велика стаття під назвою: «Подвиг гвардійця Івана Бєлограя».
Василь Гойда здавався Кларку серйозною перешкодою, перемогти його нелегко. Ну то й що ж! його план використання у своїх цілях Василя Гойди дуже рискований, але хіба це більш рисковано, ніж усе, що робив Кларк? Якщо атака на Гойду виявиться вдалою, то він набагато скоротить свій шлях до перемоги. Гойда, мабуть, кінець кінцем зрозуміє, з ким подружився, які послуги робив ворогові, але буде вже пізно. Кларк до того часу зникне.
Але хоч як високо ставив свого противника Кларк, а проте недооцінив його.
Василь Гойда, незважаючи на свої двадцять два роки, дуже добре розбирався в людях. Якщо вже він ввіряв свою душу, то геть усю, але нелегко він її ввіряв і не кожному. Маючи гаряче серце, він, проте, завжди знав, за що саме любить ту чи іншу людину, чим скріплена його дружба з нею.
Закарпатські партизани не довіряли б йому серйозних справ, коли б він десятки разів не довів, що вміє бути хоробрим і обережним, розумним і пильним. Рискуючи життям, він виконував важливі доручення командира партизанського з'єднання. То під виглядом верховинського пастушка, то школяра, що їде на канікули, то ходячого музиканта він проникав у Мукачеве, Ужгород, Явір і навіть у румунський Сигет, який стояв на рубежі Закарпаття і Трансільванії. Повертався у партизанський штаб завжди щасливо, з цінними відомостями: скільки і де розквартировано каральних есесівських полків, скільки ешелонів з військами пройшло на Східний фронт, які нові накази звалили на голову закарпатців маріонеткові бургомістри, яке майно, приготоване для відправки в Німеччину, лежить на явірських пакгаузах. Діяв, де маскуючись віком і наївною посмішкою, де вдаючи сільського простачка, а де й за допомогою вірних партизанських друзів.
Мало не три роки провадив розвідку Василь Гойда в глибокому тилу ворога і завжди виправдував довір'я командування. Коли б він не міг розбиратися в людях, коли б не розумів і не відчував, кому має право довіритися, а кого підозрювати, коли б не навчився читати найдрібніші прикмети неправди, не протриматися б йому так довго в підпіллі.
На щастя, Кларк нічого не знав про цю сторону життя Гойди.
Панібратський тон і настирливість Івана Бєлограя не сподобалися Василеві Гойді. Розмахує наказами, нав'язується у фронтові друзі… Що йому потрібно? Ось так, мабуть, він нав'язувався в друзі, і тому артилеристові-старшині, з яким бенкетував на явірському вокзалі. Гойда до найменших подробиць пригадав розмову, яку він випадково підслухав, сидячи за сусіднім столиком. Особливого значення тепер набрали для нього слова старшини: «Дивуюсь, Іване: лише одну годину знаю тебе, а подобаєшся так, наче ми з тобою все життя дружили».
— Бєлограй!.. Згадав! — вигукнув Гойда. — Ти був поранений у Ясині, коли штурмували укріплений район. Так?
— От і забув! — поблажливо посміхнувся Кларк. — Не в Ясині, а за Раховим. У Ясині я ще на всю запальничку давав прикурити фріцу.
— Вірно. Все пригадав. Тебе хотіли відправити на попутному танку в госпіталь, а ти упирався: «Моя рана незначна, залишіть мене на фронті». Було таке діло?
Кларк був надто хитрий, щоб зразу ж ухопитися за цей рятувальний круг, який підкинув йому Гойда.
— Не знаю, що я кричав, не знаю, на чому мене повезли в Рахів. Прочумався я вже в госпіталі. — Кларк ще раз обвів поглядом Гойду з ніг до голови. — Ну й витягнувся ж ти — тополя за тобою не вженеться! І я теж, скажи по совісті, здорово змінився?