Вислухавши розповідь Ганни Степанівни, Гойда помчав до Зубавіна. Через кілька хвилин він був на Київській, біля внутрішнього під'їзду райвідділу МДБ. Вибіг по крутих сходах на другий поверх і, важко дихаючи, зупинився перед глухими дверима начальника відділу. Віддихавшись, поправив кепку, постукав у двері.
В кабінеті, крім Зубавіна, були незнайомий Гойді полковник і генерал Громада, якого в Яворі знали всі.
З виразу обличчя лейтенанта Зубавін зрозумів, що Гойда приніс виключно важливі дані.
— Є новини? — спитав він.
— Так, товаришу майор. Дозвольте доповісти?
Зубавін обернувся до полковника.
— Оце він і є… Василь Петрович Гойда. Познайомтесь.
— Дуже радий. Саме такий, яким я і уявляв його. — Полковник Шатров міцно потис руку лейтенанта.
Генерал Громада привітно кивнув Гойді. Піднявши окуляри на лоб, близькозоро мружачись, він з нетерпінням чекав новин.
Василь розповів, що трапилось на паперті протестантської церкви. Закінчивши доповідь, він відступив до дверей, очікувально завмер. Мовчали всі. Громада сердито димив люлькою і замислено, задерши голову, дивився на стелю. Шатров заклопотано гладив долонями свої посивілі скроні. Зубавін нетерпляче позирав то на годинник, то на план міста Явора, розкладений на. столі. Всі троє, видно, думали про одне й те саме, розв'язували одну і ту ж задачу.
Першим порушив мовчанку Зубавін.
— По-моєму, це посланець Крапса, зв'язківець, — сказав він.
— Так, схоже, — обережно сказав генерал Громада.
— А ваша думка, товаришу полковник?
— Не знаю, — роздумливо відповів Шатров. — Якщо цей іноземець — зв'язківець, то чому він так рисковано, серед білого дня, не боячись провалити себе і свого агента, пішов на зустріч з Батурою?
— Чому ж це рисковано, товаришу полковник? — заперечив Зубавін, — Ніякого риску. Адже він певен, що Батура поза нашою підозрою. І потім це так природно для іноземця: зацікавитися церквою, подати милостиню жебракові. Ні, товаришу генерал, це зв'язківець. Я певен, що разом з милостинею він опустив у капелюх Батури і директиву «Бізона!. Вона викладена тайнописом на десятці.
— Так, поки що схоже на це, — погодився Громада.
Шатров сумнівався:
— Не знаю. Ваші припущення надто… як це вам сказати… — він несподівано посміхнувся, — дуже прямолінійні. Я звик міркувати обережніше. Мені здається, що Крапc уміє діяти хитріше і вірніше. Між тим, чого на світі не буває… Можливо, ви й маєте рацію. Давайте перевіримо мої сумніви і вашу переконаність.
— Як? Що ви пропонуєте? — Громада подивився на полковника Шатрова.
— Євгене Миколайовичу, чи не могли б ви під яким-небудь звичайним приводом якнайшвидше, через міліцію, затримати і обшукати цього жебрака?
— Можна! Поїхали, товаришу Гойда!
Гнат Батура і був тим самим агентом Джона Файна, який носив ім'я великої людини — «Гомер». Він виконував лише завдання резидента Дзюби і тільки перед ним звітував, не знаючи жодного з агентів Дзюби, і вони його не знали. Про те, що у Дзюби теж були начальники, він, звичайно, догадувався. Але й уявлення не мав, хто вони і де вони знаходяться. Та його це й не дуже цікавило. Акуратно забезпечував Дзюбу зібраною інформацією, одержував гроші — от і все. Чутка про загибель Дзюби дійшла до нього в той самий день, коли в «Закарпатській правді», у відділі пригод, була надрукована замітка. «Гомер» не розгубився. Він розумів, що зі смертю Дзюби не закінчилася його шпигунська кар'єра. Був певен, що рано чи пізно до нього на ріг Кіровської і Ужгородської або на паперть протестантської церкви з'явиться наступник Дзюби і все почнеться з початку.
І ось він з'явився, його слова «мало, але більше не можу» були умовним сигналом. Кидаючи в капелюх Батури десятку, він встиг промовити тим виразним, недоступним для сторонніх шепотом, якого навчають у шпигунських школах кожного розвідника: «Ви призначаєтесь замість «Старого». Інструкція на грошах».