Всю ніч Криж в думках звикав до свого нового становища, всю ніч міркував, розраховував, як, коли і з чого саме йому починати.
Криж перш за все вирішив звести міцний фундамент під своє резидентське існування. Він почав шукати собі надійних помічників, здатних принести значну користь «Бізону». Перебравши добру сотню своїх явірських знайомих, друзів і приятелів, новий резидент зупинився поки що на одній особі, широко відомій корінним мешканцям Явора, — на Марті Стефанівні Лисак.
Народилася Марта Стефанівна на березі Дунаю, в Будапешті, в родині непосидючого комерсанта. Раннє дитинство провела в одному з гірських міст Північної Трансільванії. Вчилася в словацькій Братіславі. Вийшла заміж за Юрія Лисака і народила йому сина Андрія в Яворі. Вештаючись на чужині, довго спілкуючись з румунами й чехами, українцями й німцями-колоністами, переважно торговцями, Марта Стефанівна вільно говорила їхніми мовами, освоїла їх звички, перейняла смаки. З'явись вона тепер у Румунії, її легко прийняли б за румунку. В Будапешті чи Дебрецені вона теж не розгубилася б. Непогано прижилася вона і в Яворі.
Марту Стефаніниу добре знали в місті всі модниці, хто не хотів стояти в черзі за дефіцитною галантереєю, китайським шовком, угорською чи болгарською овчиною, виробленою під замшу. Марта Стефанівна була кравчихою і, крім того, могла допомогти в будь-якій купівлі або продажу. Вона акумулювала всі міські новини і плітки. Вона ж випромінювала їх в усіх напрямках.
Оцю Марту Стефанівну і вирішив Криж у найкоротший строк зробити своїм агентом. Жадоба до грошей, брехливість, лицемірство, любов до різнокольорових ганчірок, звичка смачно їсти і солодко пити за чужий рахунок, звичка жити, ніби зозуля, в чужих гніздах: сьогодні — в угорському, завтра — в словацькому, післязавтра — в німецькому, витончена хитрість спекулянта і авантюриста, готовність вчепитися в горлянку кожному, хто зазіхає на її особисте благополуччя, — все це, давно властиве Марті Стефанівиі, полегшувало важке завдання Крижа. Для того, щоб зробити Марту Стефанівну своєю людиною, тобто примусити свідомо служити собі, а, значить, «Бізону», резидент повинен був зробити небагато: підчепити її якою-небудь принадою, насадженою на зовні красивий гачок.
Одного квітневого вечора, закінчивши роботу в книжковому магазині, Любомир Васильович Криж пішов на Залізничну вулицю, в самий її кінець, де жила Марта Стефанівна. Як завжди, на ньому буди чорний, старанно випрасуваний, без жодної плямочки костюм, бездоганно біла сорочка, приношений, але ще пристойний велюровий капелюх і черевики на товстій підошві, зроблені ще за старого часу, з грубої шкіри аргентінського буйвола, що не бояться ні води, ні снігу, ні сонця. В правій руці Криж тримав невеликий, важкий чемоданчик. Він ішов тим боком вулиці, де особливо густо розпустили своє віття дерева і кущі. Благополучно, не привертаючи уваги до своєї особи, добрався він в кінець Залізничної, до цегляного, під червоним дахом будинку Марти Стефанівни. Всі його вікна були щільно закриті віконницями, в жодну щілинку не пробивалося світло. Криж не збентежився. Він підійшов до хвіртки, натиснув на неї плечем. Замкнено. Що ж робити? Стукати у хвіртку не хочеться: почують сусіди. Криж переліз через штахетник, який відгороджував зовнішню, що виходила на вулицю, частину будинку, і обережно постукав у вікно. Минула хвилина, друга; ніхто не озивався. Криж терпляче чекав.
— Хто там? — почувся, нарешті, вкрадливий голос. Він прозвучав не з боку вікна, а з подвір'я.
Криж озирнувся. На чорному тлі вечірнього, з рідкими зірочками неба, поверх глухого зубчастого паркана він побачив чиюсь чорну квадратну голову. Придивившись, впізнав Марію, компаньйонку і служницю Марти Стефанівни, монашку в недавньому минулому, її біле-біле, крейдяне обличчя, її темну хустку, особливо, по-чернечому накинуту на голову. Вона стояла по той бік паркана на якомусь підвищенні і уважно придивлялася до пізнього гостя.
— Відчиняй, свята Маріє, це я, — стиха промовив Криж.
— Хто це?
— Той, хто любить тебе.
— А, це ви? — Марія безшумно зникла за парканом.
Через хвилину хвіртка розчинилася навстіж, і на вулицю вискочила легка і чорна, наче тінь, Марія.
— Добрий вечір, пане Любомире! Ви сьогодні до тієї, кого любите, чи до тієї, кого поважаєте? — насмішкувато спитала вона.
— До обох зразу. Вдома Марта?
— Вдома. Проходьте.
— Сама чи з замовницями?
— Ми замовниць тільки вдень приймаємо, а ввечері більше замовники до нас вчащають. — Марія засміялася і зникла в темряві.