Замiсть Передмови.
Цю історію мені розповів мій батько, а йому розповів його батько, а той почув її від видатного дослідника Антарктиди Отто Хайнц фон Хаарнагеля. Тож мені лишилося тiльки намалювати до неї малюнки і переказати її Вам.
Глава I.
У Старовижівському районі, в одному невеличкому селищі, жила собі звичайна маленька свинка. Звали свинку Надєжда. Господар так назвав її на честь своєї сусідки Надi. Сусідка була страшенно «врєдна», усюди говорила про господаря усiляку гидоту. Казала, ніби він ледар i п’яничка!!! А який він п’яничка??? Звичайно, міг випити на свята, або у неділю, чи по обідi (до борщу), не без цього, але це ще не означає, що він п’яничка. Хіба не так? Так!
Ото ж за нахабну брехню і наклепи, господар мстився Надi одночасно жорстко i вишукано. Щовечора вiн виходив з хати, та голосно гукав доньцi, так, щоб усі в селі чули: «Доню, дай но хворостиною Надєждi по срацi i жени її до хлiву!»
Дитинство в Надєжди було яскравим i безтурботним. Жила вона, як Ви вже знаєте, з батьками у хлiву. Мама її була найгарніша свиня, а тато найкращий у світі хряк! Надєжда бiгала собi по дворi i спілкувалася з качками, курми, індиками, козами та коровою. Ласувала буряками, кукурудзою і капустою з городу.
Все було добре, доки одного разу, перед Різдвом, господар не забив її тата і не зробив з нього смачні ковбаски i кров’янку з гречкою. Мама сказала, що така їх свиняча доля, від неї не втекти. Кожна свиня народжується, аби одного дня стати холодцем, або кручениками. Але свинці Надєждi, незважаючи на таке логічне пояснення, все-одно було дуже сумно, бо вона дуже любила свого тата.
Потiм, навеснi, маму Надєжди відвезли на фабрику шкіряних виробів. Там з неї здерли шкiру і зробили зi шкіри жіночі сумочки, портмоне і чоловічі ремені з блискучими пряжками.
У тебе є шкіряний ремінь чи портмоне? Можливо, вони зробленi з Надєждиної мами…
Так Надєжда залишилась круглою сиротою. Одного ранку господар поклав Надєжду разом із гусьми та картоплею в кузов свого старенького пікапа і поїхав на ярмарок. Свинка була мала та дурна, замість того щоб сидіти тихесенько у кузовi, почала боятися, що її заб’ють, як тата. Розхвилювалася, і вистрибнула на ходу з машини, а господар не помітив цього і поїхав собi далі.
Навіть не знаю, чи варто продовжувати… Бо далі розпочнеться найжахливіше. Той, хто намагається втекти від своєї свинячої долі, знайде найстрашнiше – ВIДПОВIДАЛЬНIСТЬ за кожен свiй вчинок!
Ну що, продовжувати? Добре…
Глава II.
Якби це була звичайна історія, Надєжда пiсля стрибка зламала б собі хребет, а її крихітний, недолугий мозок вже лежав би на дорозі, розчавлений автiвками (бо вистрибувати з машини яка їде на великій швидкості вкрай небезпечно!), але це НЕ звичайна історія, тому Надєжда, похитуючись, встала, і, трохи накульгуючи, пішла шукати собi iншу долю.
У канаві, біля дороги, вона знайшла брудне, занедбане, нічийне цуценя.
– Ти хто? – запитала свинка.
– Амундсен, – вiдповiло цуценя.
– Що ти тут робиш? – запитала свинка.
I Амундсен розповів свинці свою історію. Рiч у тiм, що вiн не завжди був нічийний. Колись, дуже давно, він жив з мамою і своїми братами. Потім його віддали у «добрі руки». «Добрі руки» захоплювалися дослідниками Антарктиди і назвали його Амундсеном, на честь вiдомого полярного мандрівника Руаля Амундсена (який першим досяг Південного полюса).
Потiм «добрі руки» тицяли Амундсена носом у запісяний килим, потiм у погризаний черевик, а потiм «добрі руки» зібрали валізу і поїхали, залишивши Амундсена одного пiд дверима. Амундсен дуже довго чекав «добрі руки». І вдень чекав, і вночі, і під дощем… Напевно вiн чекав би усе життя, та одного разу приїхала нова господарка будинку і їй не сподобалося, що у неї під дверима живе якесь занедбане цуценя. Тож вона відвiсила йому добрячого копняка. Так розпочалася подорож Амундсена до канави, у якiй його і знайшла Надєжда.
– Я чекав тут на тебе, – скінчило свою розповiдь цуценя.
– Навіщо? – здивувалась свинка.
– Я вирушаю до Південного полюса і мені вкрай необхiден товариш. Підеш зі мною?
Ті, в кого немає нічого окрім бліх, зазвичай мають Велику Мрію. Цуцик мрiяв підкорити Антарктиду, а Надєжда все-одно не знала, куди йти, тому вона погодилася піти з ним.
Глава III.
Йшли вони день, два, три, а на четвертий помітили на галявині велику повітряну кулю. А поруч з нею вусатого чоловіка.
– Ви хто? – запитала свинка.
– Авіатор, – вiдповiв чоловiк з великими вусами.
– А що Ви тут робите? – запитала свинка.
I Авіатор розповів Надєждi i Амундсену свою історію. Коли йому було 10-ть рокiв, вiн працював юнгою на велетенському пасажирському цепеліні (цепеліни, то такі величезні, повітряні кораблі, якi ранiше літали над Землею). Цепелін, на якому працював Авіатор, мав назву «Голіаф» i був таким великим, що у ньому одночасно вміщалися:
· 15 ресторанів;
· 8 кафе;
· скеледром;
· штучна ковзанка;
· баскетбольний майданчик;
· басейн із підігрівом;
· бібліотека…
· i концертний зал!!!
Під час неспiшних перельотів через океани, на «Голіафi» виступали найвідоміші у свiтi оперні співаки, а з його 16 небесних палуб відкривалися неймовірні краєвиди. Пасажири могли годинами споглядати, як пiд могутнiм цепелiном пропливають острови, айсберги, африканськi пустелi, тропічні ліси, гірськi хребти…
Авіатор облетів на «Голіафi» майже весь світ. А потім люди вирішили, що цепеліни занадто дорогі, повільні і небезпечні. Їх виготовлення припинили. «Голіаф» розібрали на запчастини i Авіатор лишився без роботи.
Спочатку вiн спробував працювати стюардом на літаках, але… це зовсім не те. Немає нічого спільного з польотом на «Голіафi». Хіба це політ? Усе труситься під моторошний рев двигуна.
Тож Авіатор подався до Цирку працювати канатоходцем (бо не боявся висоти). Його виступи користувалися величезною популярністю. Можливо, Ви чули про те, як він переїхав на моноциклі (то такий велосипед з одним колесом) по натягнутому канатi вночi через Великий Каньйон, жонглюючи палаючими булавами? Ні? Не чули? Ну добре… Так от, За 50 рокiв вiн заробив чимало грошей. Залишив Цирк. Купив собi повітряну кулю i з того часу подорожує на нiй свiтом.
– Мiй аеростат трохи продірявився, то я його підлатав і зараз полечу далi, – скінчив свою розповiдь Авіатор.
Тільки зараз свинка і щеня помітили, що уся повітряна куля Авіатора була залатана багаточисельними різнокольоровими латками.
– А куди Ви плануєте полетіти? – запитало цуценя.
– Куди? Це не має значення. Куди вітер дутиме, туди і полечу, – відповів Авіатор.
– А куди зараз дме вiтер? – запитало цуценя.
– На Південь! – трохи подумавши, відповів Авіатор.
– То може Ви нас із собою візьмете? Бо ми якраз йдемо до Південного полюса, – попрохало цуценя.
– То ви Мандрiвники! Я також мандрiвник! Сiдайте швидше до гондоли, доки вiтер не вщух! – сказав Авіатор.
Гондола – то така кабiна, у якiй сидить екіпаж аеростата. Вона в Авiатора була невеличкою, але достатньо затишною. Мандрівники зручно у ній розмістилися і полетіли.
Летять, поглядають у ілюмінатори i ласують чаєм з цукерками. Летять день, два, три, а на четвертий… розпочалася страшенна ГРОЗА!
БАБАХ! ТАРАРАХ!
Усюди блискавки i чорні хмари.
ТА-РА-РА-РАХ!!!
Гондолу почало сильно хитати, i повітряна куля полетiла униз, швидко втрачаючи висоту!
А-а-а-а-а-а-а-а-а!!!
Нi-i-i-i-i-i-i!
– Зробiть що-небудь!
– Мене зараз знудить!!!
Бу-е-е-е-е-е-е!!!
А-а-а-а-а-а-а-а-а!!!
А-а-а-а-а-а-а-а-а!!!