Бу-ф-ф-ф-ф-ф!!!
Коли мандрiвники виповзли з гондоли, то побачили, що повітряна куля жахливо постраждала вiд падiння.
– Нiчого страшного, – сказав Авіатор, – аеростат я полагоджу за декілька тижнів. Головне, що всі лишилися живими!
– Далi ми пiдемо пiшки, – одночасно сказали свинка i цуцик.
– Справа Ваша, – сказав Авіатор. – Бувайте! Вдалої подорожі до Південного полюса!
– Дякуємо, і Вам найкращого!
Глава IV.
Треба сказати, що впали вони в Гімалаях, то такі гори у Тибеті. Ото йдуть вони тими горами день, два, три, а на четвертий побачили величезного, кудлатого яка, на якому верхи сидiла маленька дівчинка.
– Ти хто? – запитала свинка.
Але дiвчинка нiчого не вiдповiла, бо не розуміла мови незнайомцiв.
– Що ти тут робиш? – запитала свинка.
Дівчинка посміхнулася, поплескала долонею яка по спині і голосно крикнула: «ГОП! ГОП! ГОП!». Як струснув величезною рогатою головою і почав повільно рухатись. Дівчинка дружньо подивилася на мандрівників i зробила знак рукою, аби вони йшли за нею.
Дівчатко привело мандрiвникiв у невеличке, загублене серед гор селище, до чоловiка у кумеднiй малиновiй сукні. Він сидів на циновці поруч із кущем годжи, схрестивши ноги, і грівся на сонечку.
– Муршид! – сказала дiвчинка i вказала на чоловiка рукою.
Ви знаєте, що це означає? Ні? О-о, то Вам треба вчити iноземнi мови, особливо якщо Ви плануєте стати мандрівниками. «Муршид» тибетською означає «Вчитель»!
– Таши-дєлє! – привiтався Вчитель із мандрiвниками.
– Перепрошую, – сказав цуцик, – ми шукаємо Південний полюс. Чи не підкажете, куди нам йти?
Вчитель дружньо усмiхнувся i закивав головою на знак того, що вiн зрозумiв, про що йде мова.
– Все, що тобі необхідно, в тебе давно вже є, – вiдповiв вiн на незнайомiй мовi, але цуценя зрозуміло кожне його слово. – Ти ще довго будеш блукати у пошуках, доки не зрозумієш цього!
Вчитель взяв до рук гьялiнг (то така тибетська велика сопiлка) i почав грати. Гьялiнг бридко i безперервно зафурчав:
ФРРРРРРРР ФРРРРРРРРР ФРРРРРРРР
Звук був схожий швидше на гудіння комах, нiж на музику. Свинка трохи не пирснула зi смiху, але втрималась, бо не хотiла образити чоловiка в малиновій сукнi. Спочатку він грав дуже тихо, потім мелодія почала ставати все голоснішою і голоснішою. Непомiтно зникли всі сторонні звуки. Перестали цвірiнькати птахи. Щез вітер. Дрібні кольорові камiнцi, що лежали навколо Вчителя, піднялися у повітря і завмерли. Здавалося, ніби час спинився. Вчитель посмiхнувся краєчком губ i мандрiвники побачили, як звуки… Так так! Я не обмовився. ПОБАЧИЛИ, як ЗВУКИ вилетiли з гьялiнгу i проросли у повiтрi ефемерними, вражаючими візерунками! Утворивши барвисте коло, вони кинулися несамовито кружляти. Простір у центрі кола деформувався, наче пожмаканий паперовий лист i порвався! Вщент. Натомiсть з’явилася дірка, з якої полетів сніг…
Мандрiвники мовчки стояли з роззявленими ротами.
Вчитель відклав гьялiнг і зробив жест рукою, пропонуючи мандрівникам вiйти в дiрку у просторi.
– Калє-пєб! – сказав вiн, що означало: «Ідіть з миром».
Свинка i цуцик чемно вклонилися Вчителю i, не вагаючись, полiзли в дiру…
Глава V.
I в наступну мить свинка i цуценя опинилися у холодній, солоній воді. Напевно вони потонули б, але чиїсь сильні руки вхопили і витягли їх із води. Відхекавшись, перелякані мандрівники помітили, що знаходяться посеред океану у невеличкому човні. Їх рятівником виявився кремезний, бородатий чоловік у вицвілому кашкеті.
– Ви хто? – запитала свинка.
– Капітан, – вiдповiв бородатий чоловiк.
– А що Ви тут робите? – запитала свинка.
I Капітан розповів мандрiвникам свою історію. Майже пiв року тому він вирушив один на гребному човні у навколосвітню подорож. Ніхто не вірив, що у нього щось із того вийде путнє. Навiть друзi казали, що то нісенітниця, що це необачливо, і що він обов’язково потоне. Але це НЕ спинило Капiтана. Перші дні його подорожi пройшли спокiйно. Проте, вже на другий тиждень здiйнявся сильний вiтер i розпочався жахливий ШТОРМ! Величезні хвилi жбурляли його човник зі сторони у сторону. Море ревіло у вуха більйонами скажених горлянок:
УУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУ!
I бухкало у борти:
БУХ! БУХ! БУХ!
Але Капітан ані трішечки не злякався, бо він був дуже хоробрий. Капітан мужньо i впевнено керував своїм маленьким човном. Коли буря вщухла, то виявилося, що його старенький радіопередавач зламався i зв’язок із зовнішнім світом остаточно зник.
7-м місяцiв Капiтан плив наодинцi сам зі собою. За весь цей час він зустрів лише:
· потворну морську змію (вона була така довга, що Капiтан веслував вздовж неї 15-ть дiб!);
· русалку;
· кита;
· сяючі сфери (вони кружляли вночi у повітрі навколо його човна)
· i гидотного, велетенського, головоногого молюска…
7-м місяцiв Капiтан не бачив жодного, з ким можна було б поговорити. Мовчазна самотність переслідувала його усюди. Аби не забути, як розмовляти, вiн почав сам собі уголос віддавати накази і сам собі доповідав:
– Бiльше управо!
– Є Бiльше управо!
– Так Тримати!
– Є Так Тримати!
У якусь мить Капiтану навiть здалося, що вiн втрачає розум. На щастя, саме тодi, поруч із його човном, шубовхнулись у воду свинка i цуценя.
– Ви тут опинилися вчасно, – скінчив свою розповiдь Капiтан. – Тепер Ваша черга розповiдати про себе.
I мандрiвники розповiли Капiтановi про життя у Старовижівському районі, про те, як свинка вистрибнула з машини, i як цуценя отримало копняка, як вони летiли на повiтрянiй кулi, потрапили у грозу, впали, зустрiли дівчинку на яцi i як пролiзли у дiрку в просторi.
Капітан палив люльку і дуже уважно слухав.
– Вам пощастило, – сказав Вiн – Ви опинилися саме там, де потрiбно! За моїми підрахунками, через чотири доби ми досягнемо берегів Антарктиди!
– Ура-а-а-а-а-а-а-а-а!!! – заверещали мандрiвники…
На другий день в Надєжди розпочалася морська хвороба. Нещасна свинка тихенько страждала, а Капiтан з Амундсеном рибалили. На третiй день було те ж саме. А на четвертий вони причалили до Антарктиди.
– Бувайте! – сказав Капiтан – Вдалої подорожі до Південного полюса!
– А як же Ви? – запитали мандрiвники.
– За мене не переймайтеся. Мені до дому лишилося зовсім трохи.
Надєжда i Амундсен помахали Капітану лапками і коли його човен зник із поля зору, вирушили в дорогу.
Глава VI.
Йшли вони день, два, три, а на четвертий досягли Південного полюса. Там не було нічого, крім неба і нескінченної крижаної пустелі. I було так морозно, що в Надєжди соплі перетворилися на довгі, зеленi бурульки, звисаючi з рильця, наче iкла.
– Ми досягли мети!!! – урочисто промовив Амундсен.
Надєжда трохи iнакше собi уявляла це мiсце (напевно, більш привабливим), але нiчого не сказала цуцику, бо той радiсно стрибав i горлопанив.
«Ура-а-а! Ура-а-а! Ура-а-а!»,
то й вона собi також почала стрибати i тоненько так верещати:
«Ура-а-а! Ура-а-а!»,
але спіткнулася i…
А-а-а-а-а-а А-а-а-а-а Бу-ф-ф-ф-ф!!!
З усієї сили гепнулася п’ятачком об щось тверде і холодне.
– Як ти? – запитав цуцик.
– Тут щось є, – вiдповiла свинка.
I вони почали худко розгрібати сніг.
Шух-шух, Шух-шух, Шух-шух…
Під снігом виявився величезний іржавий люк. Мандрiвники підняли йогоi-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i-i i побачили вузьку, глибоку, темну шахту з залізною драбиною! Не вагаючись, вони полiзли вниз. День лізуть у темряві, другий… і чим нижче вони опускаються, тим стає все тепліше і тепліше. А на третій день скінчилися сходинки у драбини…