– Ти що-небудь бачиш? – запитав Амундсен.
– Ні, а ти? – запитала Надєжда.
– І я ні, – вiдповiв Амундсен.
– Hande hoch! Хто тут? – пролунало з темряви.
– Надєжда i Амундсен! – вiдповiли мандрiвники – А хто ти?
– Я Отто Хайнц фон Хаарнагель, останнiй мешканець підземного міста, – вiдповiв голос із темряви.
А потiм щось клацнуло, ось так: КЛАЦ! КЛАЦ! КЛАЦ! I з’явилося надзвичайно яскраве, сліпуче світло. У цьому свiтлi Надєжда побачила худорлявого, невеличкого чоловiчка в окулярах. Важко сказати, але напевно чоловiчку було рокiв зi 100 (сто) не менше!!!!!
– Що Ви тут робите? – мружачись, запитала свинка.
– Чекаю на вас, – вiдповiв чоловiчок.
I Отто Хайнц фон Хаарнагель розповів мандрiвникам свою історію. Дуже давно вiн був маленьким хлопчиком i жив з батьками у мiстi Мёнхенгладбах. Його батько був видатним iнженером. Одного разу батьковi запропонували прийняти участь у будiвництвi підземного міста в Антарктиді. Німецькі мандрівники виявили під величезною товщею льоду на Південному полюсi велетенськi печери довжиною більш нiж 50 кілометрів !!! з теплими термальними підземними озерами, водоспадами і річками, в яких плавали риби без очей. Тато вирішив взяти на будiвництво Отто зі собою. П’ять років найкращі науковцi та інженери Німеччині будували підземне місто. Вони спорудили:
· атомну електростанцію;
· штучне сонце;
· теплиці;
· порт;
· дороги;
· мости;
· 9D кінотеатр;
· гідропарк;
· завод дитячих iграшок
· i багато, багато iншого…
Мiсто було готове!!! Не вистачало лише мешканцiв. Вченi сiли у порту i почали чекати на пiдводнi човни з мешканцями. Але вони все не припливали і не припливали. Вчені чекали рік, два, три… У місті почали селитися тюлені i пінгвіни, а вчені потрохи стали вмирати від старості. І от одного разу у пiдземному мiстi з людей лишився лише один Отто Хайнц фон Хаарнагель (бо він був наймолодшим).
– Але тепер, коли Ви нарештi прийшли, – скінчив свою розповiдь старенький чоловiчок, – я можу пiти додому. Не буду затримуватися тут жодної хвилини! Піду просто зараз! Я так скучив за мамою. Не бачив її 90 років! Менi дуже не вистачало весь цей час маминих млинців із суничним варенням. А ще я хочу погасати у футбол із сусiдськими хлопцями. Як Ви гадаєте, вони вже скінчили школу? Менi так ще багато треба зробити…
I Отто Хайнц фон Хаарнагель почав підійматися залізною драбиною до гори.
– ПРО-ЩА-ВАЙТЕ !!! – гукнув вiн мандрiвникам, зникаючи у темряві шахти.
Вiн пішов трохи іншим маршрутом і вже через двi доби досяг берега. Там Отто Хайнц фон Хаарнагель зустрів Капітана гребного човна, який допоміг йому дістатися додому. Під час мандрівки вони розповідали одне одному історії. Одна з історій, що розповiв Капітан, була про про свинку i цуценя… Але повернімося до печери.
Надєжда i Амундсен пiшли невеличким тунелем i вийшли до гарного сяючого пiдземного мiста. I коли Вони його побачили то одночасно сказали:
«О-о-о-о-о!!!» i «А-а-а-а-а!!!».
Сяюче мiсто так їм сподобалося, що вони вирішили у ньому залишитись.
Цуцик почав із пiнгвiнами рибалити у рiчцi безоких риб, а свинка вирощувати у теплицi бурячки, кукурудзу і капусту, а у вiлний час вони разом ходили до гідропарку i у 9D кінотеатр…
Ось так найчастіше i закінчуються усi цiкавi пригоди. Звичайно, ми не можемо бути впевнені, що все скінчилося саме так. То лише припущення Отто Хайнц фон Хаарнагеля. Але як вiн розповів моєму дідові, а той моєму батькові, а батько мені, то я так Вам і переповiв, слово в слово.
Кiнець.
Щира подяка Ірині Федун за неоціненну допомогу у пошуку i виправленні помилок, а також Василю Чернецькому за остаточне, технiчне редагування тексту.