Майстер Аніс був вражений габаритами верстата. Ще до того, як пристрій доставили, він почув, як розхвалювали виняткову друкарську потужність, тож тепер не відходив від нього далеко й особисто стеріг його, роздивлявся, що видруковує його горнило, перевіряв кольори, підчищав найменші плямки, притискався до нього вухом, прислухаючись до звуків і марно намагаючись порівняти функції з тими, які він випробовував на попередніх верстатах. Удома за вечерею йому подобалося весело розказувати дружині, описуючи верстат, що джин там поставив собі намет усередині.
14
Наприкінці дня Фарід Абу Шаар тримав у руках дорогоцінну книжку, що опинилася на його столі, неначе це янгол, пролітаючи, забрав рукопис, а повернув надруковану збірку. Фарід ніс її додому, не припиняючи гортати сторінки, щоб упевнитися, що в ній усе на місці.
Він не знав, у кого запитати про те, що сталося. Якщо він розповість, ніхто не повірить. Фарід уже здогадувався, що колеги сміються з нього за спиною. Він хотів би, щоб у нього був ще один примірник, хоча б один, який він міг би подарувати матері, щоб вона неспішно читала, коли його не буде вдома (сидячи на балконі, де він зазвичай заставав її, коли повертався додому рано), і своєю інтуїцією зрозуміла всі його поривання. Вона ховає голову в тіні, а тіло тримає на сонці і плете светрик з вовни для одного з маленьких онуків на майбутню зиму. Зараз вона не буде цікавитися його справами, бо зайнята нескінченною роботою на кухні. Він зачинив двері у свою спальню і почав перечитувати свої слова, не впізнаючи їх у такому новому вигляді. Читав уголос, наспівно, протяжно, і речення викликали в ньому нові осяяння, не знані раніше. Раптом йому спало на думку: те, що він так обережно тримає в руках, можливо, не що інше як сторінки, написані рукою, і тому в нього є тільки цей унікальний екземпляр. Він сказав собі, що все, що сталось останнім часом, — справа каліграфа з друкарні, який так пишався кілька днів тому, що його вибрали оздобити мечеть Мухаммада аль-Аміна рядками з Корану. Він згадав, як той наблизився до його столу, і з виразу його обличчя було видно, що він має щось йому розповісти:
— Ти питав мене про грецькі імена. Дівчат називають Афродіта, Мінерва, Афіна та Аполлонія!
Він пішов далі і назвав також італійські, турецькі й французькі імена, а потім хитро глянув на Фаріда і сказав:
— Але Персефона — безсумнівно, найгарніше серед них!
Фарід торкався пальцями гострих країв книги, гладив сторінки, перевіряв, як вона відблискує у світлі електричної лампи, доки не помітив абсолютну схожість літер, що повторювались, особливо літер каф (ق) та лям з аліфом (لا), і переконався, що жоден каліграф не здатен скопіювати їх ось так, абсолютно ідентично, і що це таки машинний друк. Ці сумніви повернули його на самий початок, і він став чекати, коли решта примірників з’являться невідь-звідки.
Фарід поклав книгу в піджак і викликав таксі до «Лос Латинос» на межі з вірменським кварталом. Після гарячково-активного тижня в нічному клубі було тихо.
Власник клубу Айюб був родом з того самого села в долині Бекаа, що й Абу Шаар. Для Фаріда він був найкращим і незмінним другом юності в літню пору. Айюб проводив один місяць у бабусі «в горах», а на решту часу місто цілковито поглинало його. Він з ранніх років був експертом у звабленні жінок: свої завоювання Айюб розпочав у п’ятнадцять років і переповідав їх своїм зачудованим друзям, які не знали міста і його звичаїв, а відтак вірили йому і собі поринали у мрії. Він класифікував жінок за щиколоткою: якщо вона тоненька і явно проступає кісточка, то її власниця дуже охоча до любощів. Якщо ж дівчина стоїть на округлій повненькій щиколотці, то вона дотримується строгих добропорядних принципів і «здобути» таку складно. Коли ж Фарід не погоджувався з ним, Айюб різко відказував, що кожен має робити свою справу: «Я ніколи не сперечався з тобою в питаннях літератури чи письма, ось і ти залиш жіночу тему мені!»
З селом Айюб попрощався у двадцять п’ять років у свій особливий спосіб. Він з’явився якраз перед заходом сонця на червоному «корветі» на два сидіння зі складаним дахом. Поряд із ним сиділа дівчина, чий вік неможливо було визначити, а красу — оцінити, тому що сонячні окуляри закривали частину її обличчя. Він узяв її в невеличку поїздку до храмового комплексу в Баальбеку, на зворотному шляху завернув у своє село і проїхався вигинами його доріг, перед тим як остаточно зникнути, цього разу і на зиму, і на літо.