Що ж до королеви краси й талану, то пів Бейрута знали, що вона та її чоловік розійшлись, і пліткарі доповнювали ці чутки, як хотіли: приписували йому все, що заманеться, а її звинувачували в тому, що вона так само полюбляє брехню, зраду і має коханця, якого називали на ім’я. Вони піднімали на поверхню всю історію родини Карамів та їхньої друкарні, дні її слави й конфліктів, які вона успадкувала, погане управління, непевні часи труднощів, незважаючи на які вона ніколи не припиняла роботу навіть на одну ніч, і очевидне процвітання в останні два роки. Ці справи не надто обходили Персефону, яка постаралася заспокоїти свою матір (хоч і не дуже переконливо), коли та зателефонувала їй, аби дізнатися причини й наслідки візиту поліції в друкарню.
Персефона спустилася до кабінету Абдалли, промайнувши перед очима працівників, які сором’язливо відвели очі від дружини начальника — всі, крім оцього новенького, чию таємницю вона знала, а він і не здогадувався; новенького, якого вона спостерігала вранці, коли він ішов на роботу з виглядом людини, яка несе на своїх плечах усі скорботи світу, не ремствуючи. Він тримався рівно, коли піднімався вулицею в напрямку друкарні, кидав погляд на її вікно і, підходячи до двору і входу в друкарню, зривав маленьку гілочку, яку розтирав між пальцями або клав у рот, занурював руку в пишну квіткову клумбу і діставав жменю лавандових квіток, якими пахтив кишеню свого піджака. Він не одразу заходив у друкарню, а дражнив котів чи поглядав крізь гілля жакаранд на гору Санін, наче надихаючись від своєї рідної землі перед тим, як зустріти обов’язки робочого дня.
Після обіду вона пройшла до середини зали і здалеку побачила його очі, що горіли, стежачи за нею. Вона зупинилася перед дверима офісу, стала, як їй зручно, і спостерігала за тим, як він намагається почати редагування після ланчу. Він рідко їв у якомусь кафе на вулиці, намагаючись перетерпіти голод і насолодитися материними стравами вдома. Фарід відкрив перед собою теку, закрив її, відкрив іншу. Потім неспокійно роззирнувся: він не почне працювати, поки вона дивиться на нього. Він підвівся зі стільця й попрямував до кабінету Абдалли Карама. Коли він проходив повз неї, вона пошепки сказала йому французькою:
— Месьє Карама немає.
Цей шепіт уколов Фаріда, він знітився і відповів:
— Він потрібен мені у важливій справі.
Потім трохи зачекав.
Вона підійшла до столу, сіла на місце свого чоловіка і спробувала додзвонитися тому. Спочатку зателефонувала на мобільний, але виявилося, що він вимкнений. Тоді подзвонила в клуб, куди після обіду вчащав Абдалла слідом за своїм батьком. У клубі її попросили кілька разів повторити його ім’я і після короткої паузи запевнили, що в той день він не приходив. Двоє його друзів сказали, що не знають, де він. Вона говорила по телефону і посилала Фарідові усмішку, значення якої важко було потрактувати, а він чекав, схвильований цією близькістю до неї, не кажучи ні слова, боячись порушити те, що почало зароджуватися між ними. Врешті вона втратила надію знайти Абдаллу і, збираючись виходити, знову прошепотіла йому:
— Не кажи йому нічого, ця справа його не стосується.
Вона намагалася збудити його уяву, але Фарід не зрозумів, що вона сказала йому своєю швидкою французькою, а тільки вловив теплоту в її голосі. Він дивився на неї, поки вона йшла, опустивши очі додолу й уникаючи дивитися на працівників, щоб не треба було вітатися з ними чи відповідати на їхні привітання.
Коли Абдалла Карам повернувся додому близько сьомої вечора, Персефона запитала його, де він був після обіду, пояснивши це тривогою за нього через новини про перекриття шляхів і викрадення перехожих з метою обміняти їх на родичів, викрадених у Сирії поблизу Алеппо. Абдалла усміхнувся, дякуючи їй за турботу, і сказав, що грав у карти в клубі, як завжди. Персефона усміхнулась у відповідь.
16