Серце Абдельхаміда протягнуло недовго: він помер сидячи, навіть не встигнувши зняти феску з голови, після нападу сильного кашлю, саме коли розкладав літери для набору нового видання богослужбової книги. Він поділив сторінку на дві половини: справа червоним кольором набирався текст сирійською мовою, а зліва переклад арабською був чорний, — як просив маронітський архієпископ Августин Мубарак. Мустафа аль-Хальвані успадкував будинок, і закриті коробки лишалися частиною інтер’єру родинної кухні, доки про їхнє існування через більш ніж вісімдесят років не згадав онук Аніс. Якраз тоді родина Карамів переробила останнє підвальне приміщення під стайнею на музей устаткування для професії, яку вони переймали з покоління в покоління. Аніс привіз коробки на таксі на згадку про дідуся, щоб додати їх до колекції друкарських верстатів і традиційних інструментів у музеї. Вони залишалися там, доки один з робітників випадково не впустив коробку. Вона відкрилась, і те, що було в ній, розсипалося по підлозі. Аж два дні Аніс досліджував уміст коробок і уявляв шаленство свого дідуся Абдельхаміда, який створив так давно те, що інші марно намагалися створити вже після нього. Він вирізьбив і вилив повний набір літер з усім оздобленням, з усіма додатковими деталями шрифту «сулюс» — короля серед шрифтів арабської мови, безперечної її окраси.
Аніс склав набір і забув про нього знову. Він не згадував про набір до того дня, коли Флер підійшла до нього і покликала його «месьє Аніс», показуючи на горішній поверх. Мадам Персефона очікувала на нього, сидячи серед своїх розкритих книжок, що лежали розворотом униз, і тримала в руці червоний зошит, сторінки якого весь час неуважно гортала.
Вона прямо запитала його без вступу:
— Ти можеш надрукувати для мене один примірник цієї книги?
Аніс знав, що їй важко читати арабською.
— Це для моєї подруги, яка мріє її видати. Я подарую їй на день народження.
Аніс легко впізнав сторінки зошита Абу Шаара, але вдав, що повірив їй. Він звик приймати її поведінку як є, навіть якщо не розумів. Він не бажав заперечувати Персефоні, яка запропонувала йому виклик — надрукувати для неї книгу найкраще, як він тільки зможе.
Зненацька вона поставила йому неочікуване запитання:
— Ти приходив у друкарню вночі, Анісе?
Аніс удав, що не розчув її, намагаючись виграти час, але вона повторила, і він почав перепитувати й уточнювати питання під приводом того, що не розуміє її ламаної арабської. Він запитав, що вона має на увазі під «вночі», і вона відповіла: «опівночі», на що він машинально відповів заперечно. Аніс почав довідуватися про причину такого питання. Коли він збагнув, у чому річ, то зізнався, що приходив раз чи двічі на місяць, бо назбирувалося багато друкарської роботи і потрібно було виконувати її своєчасно.
Вона попросила його використати найдорожчий папір, який він тільки зможе знайти в Бейруті, і вручну поскладати літери, а ще, якщо можливо, дістати стару друкарську машину. Вона хотіла, щоб його руками був створений витвір мистецтва:
— Терпіти не можу ці нові машини, вони мене лякають!
Її також лякав Лутфі Карам.
Вона наполягла, щоб Аніс нікому нічого не казав, аби це було сюрпризом для її подруги, і насамперед попросила не втаємничувати в справу її чоловіка:
— Не кажи нічого Дудулю!
Аніс стояв і дивився на неї, не знаючи, що відповісти. А вона випередила його ще більш незручним запитанням:
— Ти залишаєшся внизу вночі сам?
Аніс знову затнувся і спробував проігнорувати це питання: стенути плечима, а тоді втекти від необхідності відповідати Персефоні. Він питав себе, що могло змусити таку жінку зацікавитися коректором з похмурим обличчям. Проте йому довелося повернутися, щоб уточнити:
— Мадам, ви сказали, один примірник?
— Так, тільки один.
Вона вказала на картину Джорджа Сіра, друга її прадідуся, на якій було зображено бухту Бейрута, міський порт і гори за містом, що тонули в рожевому тумані — переходи між його відтінками нагадували колір, який вона вибирала для стін свого будинку: