Запитання адвоката були неочікувані й прямі:
— Дивно, що ти не з тих легковажних білявок, у яких по двадцять пар сонячних окулярів.
— Звідки ти знаєш?
Він узяв її за руку, не запитавши дозволу:
— Тому що ти не фарбуєш нігті…
Вона усміхнулась, а він продовжив виконувати роль гіда, показуючи на різні чалми, розвішані посеред рингу на довгій мотузці на дерев’яних прищіпках:
— Білі зазвичай призначалися для шиїтів, а чорні — для тих, хто веде свій родовід від імама Алі бін Абі Таліба.
Він пояснив їй звичай носити червону турецьку феску, навколо якої обгортали білу тканину і якою покривали голову сунітські шейхи, а потім перейшов до чорного головного убору маронітських священників, який складався з двадцяти шарів і якого тепер уже ніхто не шиє; розтлумачив, чим відрізняються убори високих друзьких сановників і як їхній вибір убору залежить від рівня знань. Автор цієї інсталяції, що називалася «Негромадянські війни», мав на меті повісити на мотузках для білизни всі ряси всіх кольорів, а також єпитрахиль, патериці, корони та розшите золотом облачення.
У мить, коли вона цього зовсім не очікувала, він повернувся до неї:
— Чому тебе звати Персефона?
— Це ім’я моєї бабусі по матері.
— Твоя бабуся грекиня чи італійка?
— Вона з Афін.
— Твоя родина ще тримає піст по вівторках, а батько не голить бороду на знак скорботи за падінням Константинополя?
— Мені розповідали таке про дідуся. Моя мама просто православна, батько — католик, мій чоловік — мароніт, тітка одружилася з мусульманином, а брат узяв за дружину мусульманку… Ми чудовий приклад «Ідентичностей та пожеж»!
— Але ти не носиш обручку.
— Так, щоб не втратити шансу на таку зустріч, як ця!
Вони розсміялись, і чоловік випив ще келих шампанського, а тоді зупинився під стіною, прикрашеною великим полотном, що здалеку здавалося монохромним. Він підійшов до нього, щоб зрозуміти секрет його привабливості, і довго роздивлявся. Тоді підступив ще ближче, щоб прочитати підпис у нижньому кутку, і обернувся, наче вжалений, до своєї супутниці, яка залишилася стояти віддалік:
— Це твоя робота, Персефоно?
Вона ствердно кивнула. Її колеги з інституту наполягли, аби вона взяла участь і підготувала роботу, натхненна темою ідентичностей і пожеж, тож вона створила картину, яку довершила відтінками рожевого кольору — саме такого, яким пофарбувала стіни свого будинку. На полотні також був товстий шар спеціального матеріалу, на якому вона не намалювала нічого, але виліпила на ньому рельєфні розрізнені слова, які адвокат, нахиливши голову, щоб розгледіти літери, зумів прочитати вголос: «вони не вітали нічого, крім…», «чарівність», «їх перекинуть», «поміркованість…».
— Ти не казала мені, що ти художниця.
— Я не художниця.
— Ти знаєш арабську?
— Я не розумію значення цих слів, мені просто подобається, як вони звучать.
Вона скопіювала їх так, як їх записав у своєму червоному зошиті Фарід Абу Шаар.
Вони завершили свою екскурсію по виставці коло крила «Довгі спогади», де були представлені списки назв селищ, стертих з лиця землі під час Першої світової війни, а також фотографії армій у різній військовій формі, що змінювали одна одну в Бейруті, й автентичні матеріали, які описували становище країни. Увагу Персефони привернули спостереження американського дипломата, чия країна на початку війни ще притримувалася нейтралітету. Він записав їх у листі від руки англійською мовою і надіслав у Міністерство внутрішніх справ у Вашингтоні: