«Коли ми проходили по Бейруту, хліб був дефіцитом. Якщо його і знаходили, він був темний, а то й мав зелений відтінок і на смак був гіркий. Не минало й дня, щоб не побачити на вулицях та в провулках жінок і дітей із запалими очима, вони шукають у покидьках шкурку лимона чи кістку, а потім падають мертві від голоду на краю доріг. Для них викопали велику спільну могилу поблизу стайні, що біля міського порту. Цих утікачів із гірських сіл до Бейрута поховали в ній разом, а потім зарівняли землею і по війні висадили там дерева».
Коли виставка закінчилася, Персефона забрала свою картину й повісила її на стіну своєї кімнати, навпроти ліжка.
23
Напевно, найбільш ниций коментар на початку засідання ради профспілки друкарень зробив власник друкарні «Аль-Анвар», коли серйозним тоном висловив своє захоплення «продукцією» «Друкарні братів Карамів»:
— Ну що ж, справжні художники!
Він сказав це і видихнув дим ранкової сигари, додавши, мовляв, одне фальшиве євро обходилося їм усього в тридцять центів, що забезпечувало одну з найвищих виручок у світі. Інші ж шепотілися, що на них доніс хтось «свій» із друкарні. Неможливо було визначити справжні почуття цих колег по професії, коли голова закрив тему, висловивши жаль і сказавши, що нелегко прийняти закриття друкарні, чия історія налічує понад сто років, а тоді перейшов до наступних питань засідання.
Через загрозу закриття ризикували втратити роботу чотирнадцять дизайнерів, і тільки одна дизайнерка не тривожилася через це, адже її чекала пропозиція роботи в іншому місці і вона роздумувала, чи прийняти її; одинадцять операторів друкарських машин, троє серед яких підходили до пенсійного віку; п’ятеро осіб із технічного персоналу; троє дизайнерів макетів; двоє каліграфів — чоловік та його син, якого він сам вивчив цієї справи; п’ятеро упорядників, четверо палітурників та золотників; двоє фотографів; двоє бухгалтерів; працівники складу та кур’єри; прибиральниці; секретарі. Усього шістдесят двоє чоловіків, серед яких сорок шість одружених та троє розлучених, і тридцять жінок, серед яких усього дев’ять одружених. Тобто Лутфі Карам не перебільшував, коли попросив зустрічі з міністром внутрішніх справ з партії, яку родина Карамів послідовно підтримувала на виборах, і пожалівся на те, що сотня працівників ризикує втратити свій шматок хліба через полковника з відділу боротьби з фінансовими злочинами (він пошепки уточнив, що то друз), який чинить тиск на друкарню:
— Якщо він хоче грошей, то ми йому дамо, нехай тільки лишить нас у спокої.
З іншого боку, Лутфі вихвалявся, що його робоча родина уособлює справжню національну єдність: там можна знайти маронітів, православних, вірмен, сунітів, шиїтів, і був навіть час, коли на вулиці Абдельваггаба Англійського число мусульман, які працювали в друкарні, було більшим за число християн. Спочатку мусульман наймали виключно у відділ, що відповідав за літери — письмові, а потім друковані. Родина Карамів наймала каліграфів тільки з Басти чи Бейдуна, справжніх умільців у різьбленні літер, відливанні форм, розкладанні букв у рядки, вирівнюванні рядків та у всьому пов’язаному з письмом.
«Ви чекали аж три століття, щоб прийняти друкування, і ще століття, щоб надрукувати Коран!» — так Лутфі Карам дорікав майстрові Анісу аль-Хальвані, що стояв перед ним як представник усієї мусульманської умми. Лутфі розповідав йому після цього історію про те, як у 1600 році один маронітський священник таємно привіз із Італії цілу друкарню, і то лише щоб надрукувати одну-єдину книгу.
— Одну-єдину книгу! — повторював Лутфі, піднявши палець.
Це була книга псалмів розворотами по дві сторінки: на одній — сирійською мовою, на другій — мовою гаршуні. Не залишилося жодного примірника цієї книги, тільки опис її першої сторінки: «Кедр, під кроною якого сидить лебідь; джерельце; два колоски пшениці, хрест та скуфія…». Проте майстер Аніс не знав, як розділити з Лутфі Карамом його захват вчинком патріарха Саркіса ар-Різзі, що в Римі заплатив золотом з власної кишені за друкарські машини й документи на право володіння літерами, віз їх морем, а потім на спинах мулів кількаденним шляхом до монастиря Святого Антонія високо в горах на півночі Лівану. Його перепинили солдати османського губернатора Триполі, але після огляду вантажу дозволили рухатися далі, адже бачили ці машини вперше і востаннє в житті. Так само майстер Аніс не відчував ніякої особистої провини за рішення султана Баязида у 1485 році, а згодом і його сина Селіма І (який здійснив переворот, скинув батька та вбив усіх своїх братів і їхніх синів) про заборону друкувати турецькою й арабською мовами. І Аніс, й інші працівники довгими роками дихали сумішшю, яку винайшов німець Гутенберґ ще в п’ятнадцятому столітті і склад якої відтоді ніхто принципово не змінював (сімдесят відсотків свинцю, двадцять п’ять відсотків сурми, п’ять відсотків олова). Вони ковтали її частинки, коли в поспіху затискали літери зубами або забували про миття рук, переходячи від типографського набірного столу до обіднього. Вони народжувалися білошкірими, але потім їхні пальці чорнішали, а згодом і вся шкіра ставала сірою і блискучою. Хтось із них помирав від раку легень, хтось страждав від симптомів накопичення свинцю, нехтуючи однією з перших порад, яку євангелістський священник з довгою білою бородою та блакитними очима давав працівникам «Американської друкарні»: щодня випивати пляшку молока, щоб запобігти отруєнню свинцем.