Усе це сталося в той прекрасний час, коли почали плекатися націоналістичні надії. Арабські армії зазнали поразки в Шестиденній війні, Ізраїль окупував ще більше арабських земель, а палестинці взялися за різноманітну зброю, вийшли з таборів біженців і розділилися на конкурентні угруповання під схожими назвами. Усі вони хотіли надрукувати брошури та фото полеглих мучеників, прикрашені рядками віршів Саміха аль-Касема чи Махмуда Дарвіша. Бейрут був обклеєний плакатами, що закликали до відмови від миру з ворогом, до незалежності Західної Сахари й Уед ад-Дахаб та інших територій і до звільнення Еритреї від правління імператора Хайле Селассіє. Молода бейрутка єврейського походження зняла документальний фільм під назвою «У нас є ціла смерть, щоб спати», який починався піснею:
Година визволення пробила! Забирайтеся геть, колонізатори!
Година визволення пробила від Оману до Дофару!
Крім того, почалися демонстрації з вимогою забрати острови Великий і Малий Тунб в Ірану. Поширювалися листівки та статті, що віщували неминуче падіння ліванської фінансової компрадорської кліки під ударами союзу робітників, тютюнових фермерів та палестинського спротиву. Услід за цими грандіозними проєктами почали друкуватися твори Кім Ір Сена, які роздавали безплатно навіть тим, хто їх не просив. Цитати Леніна про державу та революцію обговорювалися з серйозністю, з якою говорять про Святе Письмо. У великих кількостях продавалися касети шейха Імама, який співав «О Єгипте! Вставай і будь сильним!», а молодий поет з бідного села на півдні Лівану стояв за кафедрою одного з університетів і проголошував перед натовпом студентів:
— Бейруте! Донько міцної сталі! Ти — банк азіатської крові! Ти — блудниця з тисячею незнаних облич!
Однієї ночі вантажівка, повна динаміту, вибухнула під дверима друкарні родини Карамів, що було своєрідним попередженням, після якого почалися телефонні погрози зруйнувати її повністю, якщо вони видадуть збірку іракського поета, який утік з батьківщини і прийшов просити відредагувати його книгу. Лутфі Карам побачив його в зношеному одязі: поет виглядав так, наче не мився кілька місяців, а його вірші з рядками на кшталт «Вони стріляють, о, стріляють у весну; але всі ті гроші, що вони безчесно назбирали, розтануть, немов крига» відсилали до диктаторського режиму, який постав у Багдаді Бог відає як. Через кілька днів цього чоловіка знайшли заколотим у серце, він сплинув кров’ю до смерті, а обставини вбивства так і лишилися невідомими, адже слідчі не знайшли слідів злому чи насильницького вторгнення до його ветхої кімнатки в районі Равше.
Спалахнула громадянська війна, і затримання через посвідчення особи стали звичною справою. Двох працівників «Друкарні братів Карамів», що жили в західному Бейруті, викрали. Їх випустили тільки завдяки авторитетному заступництву, але після цього мусульмани перестали приходити до друкарні в християнському районі Жумейзе, де залишився тільки майстер Аніс, який і ночував у друкарні через гостру потребу в його присутності, аж доки його не «переправили контрабандою» до Басти, щоб він нарешті зустрівся зі своєю родиною. Він залишався там до кінця війни. Один з працівників складу був убитий кулею снайпера по дорозі в друкарню, тож вона призупинила роботу, доки не адаптувалася до воєнного стану. Озброєна міліція стала одним з її найважливіших клієнтів, і Лутфі Карам збільшував для них деталі карт протилежного регіону, щоб визначити «координати» цілей, які мали бути обстріляні артилерією. Один із членів організації, що називала себе «Сілях аль-Ішара» («Зв’язкові війська»), стежив за друком, щоб запобігти витіканню даних. Ця організація видавала журнал арабською мовою, друкований латинськими літерами, редагуючи його десятки разів, прикрашаючи поезією, що прославляла «країну кедрів», і намагалася таким чином засвідчити своє походження від фінікійців, які дали світові алфавіт та пурпуровий колір, а також послали «свою доньку» з міста Тір заснувати Європу. Лутфі Карам друкував для них безкоштовно фото їхніх мучеників у тіні ліванського кедра з підписом «Він помер, щоб жив Ліван», а вони за це забезпечували йому поставку паперу без митних зборів. Одного дня, коли розвантажували пароплав, величезний пакунок паперу впав з висоти й роздробив ногу Лутфі, після чого той почав ходити з палицею.