— Хто читав наше з вами листування? Хто міг дізнатися мій номер телефону тут?
Він не хотів казати співрозмовникові про дивну есемеску.
— Не знаю. Але інколи в нас просять номери слідчих, щоб повідомити їм приватну інформацію.
Нідерландця не переконала ця відповідь полковника, який виглядав збентеженим, і він перейшов до іншої теми. Нагадав йому про хлопця, що працює в тій самій друкарні і прийшов вимагати свій рукопис, стверджуючи, що працівники бюро його конфіскували. Цей збіг став ще одним підтвердженням для Йоопа ван де Клерка: щось відбувалося за його спиною.
— Він попросив рукопис чи надруковану книгу?
— Я пам’ятаю, що він говорив про зошит із червоною палітуркою, а сторінки були написані від руки.
Чоловіки описали одне одному хлопця, особливо підкресливши його високі брови, і впевнилися, що говорять про ту саму особу. Вони домовилися викликати його на допит разом, хоча Йооп відчував, що голова відділу боротьби з фінансовими злочинами не розповідає йому всього, що знає.
27
Хусейн ас-Садік уперше зателефонував у друкарню перед одруженням Абдалли і прислав порцеляновий набір посуду, розписаного вручну, — подарунок на весілля. Він також відвідав офіс особисто. На його руці красувався срібний перстень із зеленим хризолітом, а з шиї звисав ланцюжок з підвіскою у вигляді меча. Він почав із вітань Лутфі Караму та його синові від свого батька, їхнього старого друга. Вони зачинили двері, щоб ніхто їх не перервав, і він довго нахвалював давню традицію друку, якою вони були відомі не лише в Лівані, а й у всьому арабському світі. Лутфі й Абдалла подякували йому, а він дістав із кишені флешку, кинув її на стіл і втомлено мовив:
— Але сьогодні ваша друкарня на порозі банкрутства. Це буде велика втрата для Лівану. Ваші борги становлять мільйони американських доларів, і ось — рішення є! У мого батька, Абу Хусейна, багато друзів, але він любить вас і виділяє з-поміж усіх.
Вони пробували відмовитись, але він провадив далі, не зважаючи:
— Не відмовляйтеся так одразу. Ви ж знаєте, що в нас є добре поінформовані джерела.
Вони знали цього чоловіка, який ніколи в житті не ходив до школи і провів дитинство, допомагаючи батькові на тютюновій фермі, а тоді підлітком виїхав до Кот-д’Івуару, де випадкова дружба з офіцером, що керував повстанням на півночі країни, привела його до торгівлі діамантами між Африкою та амстердамським ринком. Він з’явився в них на порозі, коли був у відпустці в Лівані й хотів надрукувати «Шлях красномовства» Імама Алі. Йому сказали, що ніхто не зможе краще і вправніше це виконати, ніж «Друкарня братів Карамів», і він доручив їм зробити триста примірників у розкішній оксамитовій палітурці, щоб потім роздарувати знайомим, клієнтам та родичам. Наступного разу він прийшов знову, щоб замовити палітурку для десяти примірників «Моря світла» Мухаммеда Бакіра аль-Маджлісі, повністю, всіх чотирьох томів. Це був веселий огрядний чоловік з високим голосом. Карами чули, що він причетний до контрабанди, але завдяки новим політичним впливовим зв’язкам йому вдалося захиститися від будь-яких переслідувань.
Абдалла вставив флешку в комп’ютер на столі перед собою і знаком показав батькові підійти й подивитися на фото банкноти у двадцять євро — лицьовий та зворотний бік. Запала тривала мовчанка, під час якої вони думали про вигоди і ризики, аж доки її не порушив ас-Садік:
— Порадьтеся спокійно, і зустріньмося на наступному тижні, — після чого додав, показуючи, наскільки він обізнаний: — У будь-якому разі, у вас уже є такий досвід.
Це дійсно сталося сорок років тому, коли молодший Карам ще не народився, і тривав цей «досвід» усього кілька тижнів. У день, коли зброю було взято до рук, артилерію розставлено на позиції, а столицю розділено на два табори, комусь спало на думку наповнити західний Бейрут фальшивою валютою, адже у вирі війни всі засоби, як то кажуть, правлять за зброю. Лутфі Карама переконали підробити партію банкнот у сто ліванських лір синього кольору, на яких зображено з одного боку кедровий гай, а з іншого — палац Бейтуддін. Вони уявляли, як ворогам із протилежного табору столиці дістанеться цей потік готівки без жодної цінності — це вдарить по їхній «економіці», посіє хаос у рядах і ослабить спротив. Працюючи разом з художником, вони надрукували купу непереконливих фальшивих банкнот, але не знали, як, хто і де їх розповсюджуватиме, аж поки не домовилися з одним збройним угрупованням, яке допомогло їм з транспортацією в обмін на посуд і статуетки, які, за їхніми словами, були фінікійськими, а насправді виявилися так само підробленими, без жодної цінності. Цьому угрупованню вдалось у проміжки відносного спокою між боями непомітно поширити банкноти тут і там, але ефект був дуже обмежений, особливо тому, що їх легко було викрити, бо на дотик вони були шорсткі. Більша частина цих банкнот «повернулася» до східної частини міста, звідки й вийшла. Новина розлетілась, і міліція конфіскувала решту банкнот із друкарні в Жумейзе, а також попередила Лутфі Карама, щоб не продовжував подібної діяльності, попередньо не скоординувавши її з керівництвом, і на цьому тему було вичерпано.