Вона жаліла Абдаллу, який, вона гадала, мав бажання, але не міг його реалізувати, тому лише всміхнулася, коли свекруха натякнула їй, що їм у сім’ї потрібен «маленький хлопчик». Вона не бачила виходу, тож учила своїх доньок музики й малювання мультиків, а під її очима почали залягати темні кола, які вона приховувала за допомогою ранкового крему. Ніч була її боротьбою. Вона не спала, жалілася на запахи та комарів, але ніхто не поділяв цих її скарг. У довгі вільні години вона читала про злочини і вправлялася в умінні розгадувати їхні загадки. Вона швидко вловлювала знаки, які приводили до підозрюваного. Так тривало доти, доки в глухій стіні перед нею не прочинилося вікно.
Це почалося тоді, коли хлопець із червоним зошитом прийшов у кабінет Абдалли, а вона запитала про чоловіка в клубі, і їй відповіли, що його там немає. Це була проста послідовність, яку вона неодноразово проходила раніше: вона запитувала, куди він піде після роботи в друкарні, потім телефонувала йому і не знаходила. Стеження за чоловіком стало її розважати: її захоплювала думка, що він бреше, і нестерпно хотілося заскочити його на місці злочину. Разом з одужанням у нього змінився графік і розпорядок дня. Тепер він затримувався десь увечері й годинами був відсутній у друкарні впродовж робочого дня. Вона намовила Сабін та Ніколь, щоб ті заговорили його, а сама дісталася до його телефона, і виявилося, що пристрій заблокований. Вона нарешті відкрила очі на його зовнішній вигляд і побачила, що він почав користуватися парфумами — він, чоловік, який, долаючи сором’язливість, зізнався їй колись, що йому більше до вподоби природний запах людського тіла. Це був аромат, який Персефона добре знала, — «Фаренгейт» від Крістіана Діора. Одного разу він забув свій телефон на маленькому столику у вітальні, а вона взяла його і швидко переглянула контакти. Посмішка з’явилася на її обличчі, коли вона знайшла там жіночі імена: Нанетт, Фаріда, а ще дивні місця на кшталт «Ґолден Шор» чи «Лос Латинос» і зашифровані есемески про таємні побачення. Вона впевнилась у своїх здогадах, коли він нетерпляче піднявся, щоб забрати телефон назад. Ну а до неї повернулася наснага до життя. Вона знову почала ходити на буябес щочетверга, згадала своїх подруг, з якими довго не спілкувалася. Виявила, що він зустрічається з іншими жінками, що він видужав, і зраділа цьому відкриттю, адже не хотіла, щоб він був імпотентом. І вона нарешті звільнилася з власного полону — полону жалю до нього.
Після палкої ночі в друкарні її розбудив голос Ніколь, яка жалілась і плакала, що Сабін забрала її стрічку для волосся, а Флер намагалася її заспокоїти. Але Персефона лише підібгала коліна до грудей і проспала до обіду. Коли вона прокинулась і, як завжди, сіла на ліжку, то відчула, що запах ночі розвіявся. Вона побачила чорнило на пальцях правої руки, наче вмочила їх у чорнильницю. Вона замастилася фарбою в темряві минулої ночі між машинами й залишила чорні розкидані сліди на подушці. Коли вона мила руки, то в дзеркалі побачила дві маленькі синюваті плямки на шиї — сліди укусів і нічної пристрасті. Вона байдуже стенула плечима, прийняла душ і цілу годину ретельно фарбувала нігті на руках та ногах. Потім дістала чорний шарф, який елегантно пов’язала навколо шиї, щоб приховати сліди. Цей шарф дуже личив до її вишуканої бавовняної сукні червоного кольору з відкритою спиною, одягнути яку до цього дня в неї не вистачало сміливості. Вона одягла плаття, а потім зручно влаштувалася на своїй звичній софі, читаючи «Туман на мосту Тольбіак», з насолодою курячи і спираючись ліктем на залізні ґрати балкону.
Персефона та Абдалла пообідали разом: Дудуль випив вина в обід, що було для нього рідкістю, а Персефона з апетитом з’їла улюблену страву Флер — морепродукти по-антильськи. Потім, заявивши, що їй жарко, вона зняла шарф, не переймаючись слідами на шиї. Але Абдалла тільки сказав, що її сукня дуже гарна і він не бачив, щоб вона вдягала її раніше. Персефона відповіла, що дійсно вперше вдягла цю сукню, куплену під час медового місяця.
Після обіду вона повернулась у свою кімнату, подивилася на себе в дзеркало і лишилася задоволена своїм обличчям: воно було ясне і свіже, а нічні сліди зникли з шиї. Вона вирішила зайнятися тим, у чому відмовляла собі до сьогодні: віддатися в надійні руки косметолога, зробити живильні маски для шкіри, стежити за харчуванням, займатися спортом і рештою подібних речей.
30
Перший обшук не зупинив роботу, оскільки по обіді в той же день пронеслися новини, що поліція навідалася також в інші друкарні в Бейруті, а не обмежилася лише тією, що належала братам Карамам. Спеціалісти з друку на «Гайдельберґу», довірені особи сім’ї ас-Садіків, продовжували приходити об одинадцятій вечора щочетверга, і їх зустрічав майстер Аніс. Вони приходили в спортивному взутті, ніколи не усміхались і приносили з собою сумки з усім необхідним. Працювали мовчки й невтомно, а якщо радились один з одним, то притишено. Майстер Аніс не знав їхніх імен через їхню стриманість у розмовах. Вони не поставили йому жодного особистого запитання. Він приносив їм папір зі сховку, і коли вони приходили, то змушували машину годинами видавати на-гора євро, надруковані з обох боків аркуша, так що залишалося тільки розрізати їх, стерти програму друку з пам’яті машини та повернути всі налаштування, які в ній були перед цим, щоб інші працівники вдень не здогадалися, що «Гайдельберґ» працювала вночі. На світанку вони виносили підроблену готівку в п’ятдесяти пачках по сто тисяч євро кожна в маленьку вантажівку, яку паркували з чорного ходу, де чергував нічний сторож. Вони прощалися з ним обіймами й поцілунками та зверталися до нього «брате Ваджігу», і це було єдине вираження емоцій від них за всю ніч роботи. Потім вони їхали, щоб передати свій вантаж в інші руки, котрі знають, як відправити його у світ, а в друкарні не залишалося жодного сліду нічної роботи, як і в Лівані — жодного сліду цих банкнот.