Лутфі говорив дедалі голосніше, Абдалла почав затинатись у відповідь. Його батько замовк, коли елегантно вдягнений чоловік увійшов в офіс і приніс папку. Він витяг з неї папери й передав їх Абдаллі, якого Лутфі запитав, що це за документи.
— Поновлення страхового договору на «Гайдельберґ», на друкарню і на будинок з Середземноморською страховою компанією. Це та, власник якої Селім Мелькі, брат Персо, — сказав він так, ніби відповідав на звинувачення батька.
Коли працівник страхової компанії вийшов, Лутфі Карам попросив в Абдалли поглянути на договір. Він поринув в уважне читання, а потім наказав зробити копію, яку він візьме з собою, після чого знову повернувся до своїх запитань:
— А чому твоя дружина кричала, коли поліція прийшла сюди вперше?
— Хотіла знати, чому нас обшукують. Вона стала трохи нервова останнім часом.
— І тому розбила ту сувенірну кулю, на друзки якої я наступив? — після короткої мовчанки Лутфі завдав вирішального удару: — Чому ви не розлучитеся? Я знаю одного тямущого адвоката, який має гарну практику в усіх цих релігійних судах. Він каже, що зараз анулювання шлюбу в маронітів стало простішим.
На обличчі Абдалли проступило здивування від такої пропозиції батька:
— Розлучимося? Навіщо? Я кохаю свою дружину.
Він заперечував усі розмови про його конфлікт із Персефоною.
— Якщо між вами така згода, чому ви не народите сина?
Лутфі показав рукою на фото свого діда на стіні, засновника друкарні. Тонкі вуса і ковбойський капелюх. Лутфі досі не пощастило мати онука, який був би названий на його честь.
Нарешті Лутфі перейшов до суті справи:
— Є одна людина, яка не повинна бути в друкарні вночі, але залишилася працювати до самого сходу сонця.
— Коректор? Він попросив у мене дозволу залишитися на ніч, щоб закінчити редагувати телефонний довідник.
— Це отой хлопець із високими бровами?
— Так.
— Хто його найняв? Ти?
— Нам потрібен був коректор, і він нагодився якраз вчасно.
— Він мені не подобається. Я застав його тут після першого обшуку, він був сам у друкарні і сказав мені, що піде до Головного управління внутрішньої безпеки. Скаржився, що загубив цінний для нього рукопис. А тепер ще й проводить ночі в друкарні?
Те, що Лутфі Карам прийшов сказати синові, застрягло в його горлі, і він не міг знайти достатньо зрозумілого натяку, тому поцікавився, коли мав іти:
— Він залишився тут, щоб редагувати?
— Так він мені сказав.
— Подивися записи з камер відеоспостереження за минулу ніч, щоб перевірити, чим насправді він займався.
— Навіщо?
— Абу Алі, сторож, сказав, що його поведінка була підозріла, — і Лутфі повторив: — Подивися записи за ніч, перевір усі камери. Не забудь.
Це був максимум того, що він міг зробити, аби якось напоумити сина. У душі він проклинав цього коректора. Він вважав, що Фарід спустився з того самого села, з якого приходили всі ті працівники-мароніти, тож у кінці, виходячи з дверей офісу, Лутфі запитав себе: «І звідки він тут узявся? — і додав: — У будь-якому разі він за все заплатить».
31
У Фаріда рано з’явилися сумніви щодо його походження. Якось, коли йому було вісім, він пішов зі своїм другом з церковного двору провідати його бабусю в темній кімнаті з низькою стелею. Вона давала його приятелю гроші вранці по неділях, якщо він дозволяв їй зацілувати його. Вона запитала про ім’я його друга, ім’я його батька та дідуся, аж доки не виявила неув’язку з іменами мешканців села, повторила їх усі і звернулася до Фаріда, чи то питаючи його, чи стверджуючи:
— О, то ви… із джалабу?
Фарід не зрозумів одразу, що вона має на увазі, але відчув, що це слово образливе. Це слово повторювали щоразу, коли вихваляли його родину і знали, що він чує це, або коли запитували його, наприклад, про спорідненість з тим-то й тим-то з роду Абу Шаар, і Фарід просто говорив, що носіїв цього прізвища багато і вони розвіяні по всьому білому світу. Він знову згадав про це все, коли був на похоронах батька. Сидів у передньому ряду поряд зі своїми двома братами в холодний день і слухав священника, який у проповіді ніяк не міг знайти чогось, що б пов’язало простого перукаря з Форн аш-Шеббаку з видатними діяннями представників цього роду на батьківщині і чужині.
Сумніви повернулися до Фаріда. Він відкрив словник «Тадж аль-арус» і прочитав там: «Джалаб — приведені коні, верблюди, вівці, а також речі й полонені». Потім він узяв словники «Лісан аль-араб» і навіть «Мухтар ас-сихах», і перед ним вималювалася картина: стадо кіз, до якого дорогою примкнуло й інше «поголів’я», а також заблудлі чи куплені іншими пастухами «голови», і серед цих «голів» можливо, були його батько та дід.