Він розпитував матір, і вона відповідала різко й гучно, що було зовсім не схоже на її звичну спокійну манеру говорити. Вона заперечила всі побрехеньки й розповіла йому речі, яких він раніше не чув. Старий дядько, що володів половиною земель у селі, мав двох дружин, та обидві померли раніше за нього і не залишили йому спадкоємця. Усе його майно перейшло родичам, які вели довгий спір і намагалися позбавити «твого прадіда» його частки, вигадуючи про нього всілякі небилиці, а також перешкодили внесенню його імені в реєстр членів родини Абу Шаар, коли французи проводили перепис населення. Після цього тривалого конфлікту він отримав тільки «наш будинок» у селі та землю навколо нього. Фарід знав свого батька Халіма і трохи дідуся Саїда, який садовив його на коліна на балконі будинку, колов для нього горішки і чистив їх своїми грубими пальцями, пророкуючи йому геніальність. Тоді він запитав у матері, як звали цього прадіда, і вона відказала, що не знає, а насамкінець закликала його перестати копирсатись у цих «старих історіях».
На якийсь час Фарід заспокоївся щодо свого походження, аж доки викладач сучасної історії Лівану в університеті не сказав йому, що знайшов історію роду Абу Шаар, записану від руки, і дав рекомендаційний лист, із яким Фарід прийшов до Інституту східних літератур, де його зустрів монах-єзуїт, що пошепки привітався і провів його на нижній поверх. Вони дійшли до просторої зали, в якій розташовувалася стара єзуїтська друкарня. Фарід запитав, чи досі зберігаються в них старі друкарські апарати. Його супутник відповів, що докладно вивчав цю тему і переконався з листування, що турецькі солдати конфіскували друкарню й відправили в Дамаск, а також сказав, що він надибав щоденник сирійського монаха, який розповідає на одній сторінці: люди говорили, начебто католицьку друкарню вивезли в Дамаск, але насправді цього не сталося: «Ми чекали її, але вона так і не приїхала». Єзуїти Східного інституту взагалі сумнівалися, що друкарня покинула Бейрут. Попередні працівники розповідали, що бачили деякі машини звідти в одній друкарні в Бейруті, але монахи-єзуїти не надто цікавилися її пошуками, адже отримали пожертвування з Ліона на купівлю нової друкарні.
Монах посадив Фаріда за стіл і поклав перед ним рукопис історії роду Абу Шаар. Письмо було тонке і точне. Фарід два дні підряд обережно гортав сторінки, шукаючи загублене ім’я, і, на його здивування, в генеалогічному дереві родини не було імені його дідуся Саїда, через якого він міг би вийти на прадіда. Родовід був намальований на подвійному аркуші, згорнутому всередині щоденника, у вигляді розлогого дерева, на кожному листку якого були написані тільки імена чоловіків. У корінні вони були арабські й походили з Ємену: Каадан, Джагджаг, Кайс. Далі йшли імена з Тори: Юсеф, Ібрагім, Муса, Айюб — та імена місцевих святих з Гірського Лівану, такі як Арсеніус, Тобія, Захія, і так аж до сучасних популярних імен типу Рамі та Шаді, навіть Джо та Дейв.
Фарід був дуже розчарований. У глибині душі він волів, щоб цей рукопис ніколи не побачив світу у вигляді надрукованої книги, але він продовжив читати відомості в ньому, наприклад, про обрання Мануеля, одного з нащадків роду, губернатором у місті Сан-Паулу чи про те, як інший Абу Шаар виграв спортивну медаль в п’ятдесятих роках. Нарешті Фарід дійшов до кінця документа, до глави, де автор повідомляв, що записав її на окремому аркуші і повернеться до неї, щоб завершити й додати до книги в той день, коли в рукопису з’явиться перспектива бути опублікованим, а також запевнив, що всі деталі записав за своїм батьком, який їх йому переказав і попросив зберегти в таємниці. Але заради історичної достовірності, істини та свідчення того, як мешканці Гірського Лівану зазнавали голоду та страждань під час Першої світової війни, він структуровано запише цю історію, щоб її легко було читати. У будь-якому разі, він не вказуватиме власних імен, і герої історії залишаться анонімними. Цей вступ був достатньо захопливим, щоб змусити Фаріда прочитати його та переписати від руки в один зі своїх записників.
У цій главі розповідалося, що одного золотого жовтневого дня з заходом сонця до містечка прийшла жінка — така худа, аж кістки випиналися під шкірою, а за собою вона тягла босоногого хлопчика, прикритого ганчіркою незрозумілого кольору. Здавалося, що його очі ось-ось випадуть з орбіт. Вони прийшли з маленького села в окрузі Гірського Лівану, і коли мати почула, що блокада в долині Бекаа не така сувора, то вибрала дорогу на схід, щоб добути їжу. Виявилося, що жінка та її син вижили, бо дивовижним чином знайшли на віддаленому схилі деревце гірської яблуні, яка плодоносила восени. Вони годувалися маленькими кислими плодами, аж доки не дійшли до найвищого будинку в західній частині містечка. Родина, що жила в цьому будинку, нагодувала їх, одягла та поселила в себе з милосердя та співчуття. Проте для жінки перебування в цьому домі не протривало довго: хазяйка дому знайшла її при останньому подиху, коли вона трималася рукою за сина. Вона померла так, наче передала його в надійні руки й могла нарешті спочити.