Нотатка 71g
МЕРДА
(Видіння, розділ шостий)
У шостому розділі Видіння Мерда та його дівчина, міцно обійнявшись, проходять повз Вулицю ххх ххх, що знаходиться ліворуч від Карло, який і надалі поволі відкочується назад. Отже, ця Вулиця ххх ххх простягається до вервечки багатоповерхівок, що височіють у безбарвній поволоці спеки чи надвечір’я. Важко зрозуміти це за допомогою часу, в якому відбувається марення. Великі плити з металу чи гіпсу, які у Видінні відтворюють низенькі будиночки чи крамнички, що тягнуться далеко вперед до низки муніципальних хмарочосів, наразі мають вишневе забарвлення: лискучі посередині та тьмяні, майже бузкові скраю. У цій бузковості є щось зловісне. Коло, що на Вулиці ххх ххх якось різниться від решти: через його могильну атмосферу відразу починаєш це відчувати. Божества пояснюють Карло, у чому річ. У цьому Колі відсутня Скинія: звична Скинія здіймається над підземним склепом, де ховають Ідола! А немає Скинії, то немає й боввана, який втілює Ідола! Отож потайний та відлюдькуватий спосіб життя, який ведуть у цьому Колі, не ґрунтується на Взірці, завдяки якому він стає справжнім, сучасним, конкретним, Взірці, який пропонують як зразок для Наслідування замість того, який був колись, який передував йому протягом багатьох минулих століть і яким користувалася ще за кілька років до цього. Після того, як він кинув погляд на «копію», глибинна справжня сцена, яка залишилась у ˂ ˃ Видіння, — воно вже пожовкло, як стара світлина, — у нього не залишилось сумніву, щó саме Наслідували та Цінили у минулі часи й що наразі, здається, історія вже лишила далеко в минулому. Навколо панує щаслива й святкова атмосфера, сонце та убозтво. Зловісна година та сама, що й у маренні. Знов-таки, кінець весни чи надзвичайно тепла зима. Ніякої прив’язки нема. Але все ширяє, ніби воно безсмертне. Літні жінки та дівчата розмовляють між собою; дівчатка-підлітки ходять тишком, але вони сповнені очікуванням того, що, безсумнівно, чекає на них у житті. Їхні барви сповнені здоров’ям, а злидарське вбрання — гідністю. А старі вже втратили віру в те, що на них щось чекає, та, сидячи у шинку чи на лавках у садочках, що починають виднітися вдалині, вони знають, що вони, принаймні, прожили життя, життя неповторне, життя, яке ніщо не замінить. Їхні обличчя непроникні, мов у статуй. У них зовсім немає ані зіпсованості, ані спаплюженості. Вони прямують до кінця, до смерті, але не розкривають таємниці, що насправді відчувають. Вони ніби завжди знали, як старіють і як воно — бути старим. Парубки та хлопчики теж сповнені цієї гідності. Вони неуважно відбувають це сонячне пообіддя, хто за працею, а хто в байдикуванні, але їхні серця сяють упевненістю, що те, що вони зараз переживають, це саме те, що й потрібно прожити. Воно вічне в їхньому маренні, як вічне й у дійсності, частиною якої вони є. З часом цей спокій проглядається в їхніх очах, сповнених сильним та радісним почуттям. Можливо, у цих очах є й інші вирази: бандитські, лихі, загрозливі або ж прості, невинні й радісні. Але єднає всіх усвідомлення, що всі вони є втіленням єдиного Взірця — свого шляху, свого кварталу чи свого Всесвіту. Одного-єдиного Взірця, котрий, хоч і пов’язаний з бідністю, є найкращим та найприємнішим у світі. Знову ж таки, це підтримує їхню внутрішню міць, згуртованість, а отже, й здоров’я.