Поза тим, цей день, 21 травня, був днем незвичайним: усе було сповнене світлом, але небо було затягнуте щільними хмарами, біле. Сонце проступало крізь хмарини, ніби ледь світліший диск. Уже багато-багато років на дорогах не було пилу. А сьогодні був. Збурений поривчастим вітром, він, ніби запона, нависав у кінці вулиць, над майданами, площами, де повно будмайданчиків: здавалось, ніби знаходишся на околицях якогось арабського міста, неподалік пустелі, там, де пісок перетворюється на брудний пил, від якого стає боляче. Навіть неподалік залізничного вокзалу Терміні, куди Карло дістається за годину трамвайчиками, які йдуть з околиць, висіла дивна пилова запона. Життя, від якого лишився сам пил, стало жалюгідним. Транспорт ходив, наче химери, але вулиці навколо вокзалу пустували. Саме на цих вулицях одного дощового вечора 1969-го все розпочалося. Карло пригадав усе так докладно, як уміє людина, яка має пам’ять, як у поета. Чи все було правильно? Певна річ, правильно. Людина найбільше має право на відпочинок, втечу, зникнення та самотність, отак. Першооснова, яка віддала останні плоди краси, зогнила. Осьдечки пара бовдурів з капелюхами за плечима, в обидвох на шиї мотузки, завдяки яким ті капелюхи тримаються на потилиці. То були старці, їх уже ніхто не цікавив, вони бродили, як останні з Могікан. Проте їхнє існування повільно добіжить свого кінця, а нове, із заразами, безладом, відступами та випередженнями, так само повільно візьме свій початок. Річ у тім, що для Карло кінцем однієї доби й початком нової було саме 21 травня 1973 року, день, який було обрано навмання. Карло повернувся у свою оселю, що на вулиці, що в районі Паріолі, яку авторові гидко описувати й навіть називати, «захоплений» новим духом, у якому кумедно поєднувалися цілковита новизна, себто абсолютно безтурботний погляд на світ, та старезне відчуття повернення й відступу. Мабуть, мудрість неодмінно приходить, неодмінно призводячи до усвідомлення та прощення. Але через свою безтурботність ця мудрість стає спотвореною і даремною, а усвідомлення та прощення зводяться до простої гри.
Помешкання в Паріолі було порожнім, Карло, який мешкав тут, уже не було, хоч усюди був лад. Ніби наперед було відомо, що настане черга другого: один повертається, другий — іде. Одні й ті самі причини одного звуть назад, а другого виганяють геть. Втім, якщо повернутись — це змиритись із негативними, гнітючими обставинами, то від’їзд зовсім не означає, що їх не прийняли, — навпаки. Читач абсолютно правильно зауважив у цій гармонії гармонію несправжню. Той, що повернувся, покинув оману, змирившись із дійсністю, яка у свою чергу була оманою для того, хто пішов геть. Безсумнівно, у першому випадку омана була надзвичайним благом, а в іншому, попри свої чари, — гріхом. Та безмежна мерзенність, яка була в її прийнятті, перетворювалась мало не на неповинність, коли її пізнаєш. Святенник приймав її, а грішник — пізнавав. І, вочевидь, помінятись обов’язками зовсім неможливо. Святенник (так би мовити) залишався святенником, а грішник — грішником. Колись одного разу, склавши свої визначення, історія може суперечити їм, але ніколи не змінить: вона безсила перед своїми законами й рішеннями, які вже прийнято, як Аллах.
Нотатка 82
ТРЕТЄ КЛЮЧОВЕ МІСЦЕ РОМАНУ
Карло заходить у своє спорожніле й покинуте помешкання через садок, у якому відбувалося Видіння. Йому однаково легко в грудях і в животі, хоч в обох випадках це й не має жодного сенсу. Він біжить у кімнату, стає перед дзеркалом і роздягається догола. І дійсно, на грудях ніяких грудей немає, а нижче черева висить чоловічий пеніс. Він знову вбирається, телефонує до клініки неподалік від свого дому, поряд з майданом Муз. Домовляється, щоб можна було повернутися додому того ж вечора. Головний лікар не потрібен, з цим упорається будь-який лікар-початківець. Власне, операція, на яку наважився Карло, є однією з найдавніших і найпростіших, — він мав на думці кастрацію. Свобода варта пари яєць: