У липні 1942-го виходять друком «Вірші у Казарсі», маленька збірка віршів фріулійською мовою, яку двадцятирічний Пазоліні видає власним коштом в «Антикварній бібліотеці» Маріо Ланді в Болоньї. Він присвячує збірку батькові, а вже наступного року, неймовірно цьому зрадівши як письменник, отримує дуже схвальні відгуки від критика Джанфранко Контіні у газеті «Кор’єре дель Тічіно».
Ще в університетські роки, наприкінці 1942-го молодий поет Пазоліні мусить евакуюватися у рідне містечко матері Казарсу. Він і надалі пише вірші фріулійською, але одночасно з тим дуже багато пише італійською.
На кілька днів у перші дні вересня 1943-го Пазоліні йде на фронт у Ліворно. 8 вересня він тікає й перетинає півкраїни, щоб сховатися у Фріулі. Через це губить дорогою кілька невеличких розділів про Карра, Де Пізіса та Моранді, за якими готував дипломну з історії мистецтв.
Брат Пазоліні, Ґвідо, у червні 1944-го приєднується до партизанського загону Озоппо-Фріулі у горах Карнії. Комуністи, які були у підрозділах у муніципалітеті Тіто, згодом замордують його разом з товаришами, ймовірно, 10 лютого 1945 року. Родина дізнається про смерть Ґвідо набагато пізніше.
Через важливу залізничну розв’язку Казарса стає чимдалі небезпечнішою, адже вона часто стає ціллю бомбардувань. П’єр Паоло та Сузанна вирішують евакуюватися подалі від залізниці, у селище Версута, а у вересні мати із сином створюють там маленьку приватну безплатну школу, в якій Сузанна викладає молодшим школярам, а П’єр Паоло — учням, які не мають змоги дістатися шкіл у Порденоне чи у гімназію в Удіне.
Пазоліні разом із молодими фріулійцями, своїми друзями, (Рікардо Кастелані, Чезаре Бортотто, Овідіо Колусі, Ріко де Рокко та двоюрідним братом Ніко Нальдіні) 18 лютого 1945-го засновують «Академ’юта ді ленга фурлана».
З африканського полону, зовсім зламаний фізично й морально, повертається Карло Альберто Пазоліні. У листопаді 1945-го Пазоліні з відзнакою випускається з Болонського університету, захистивши диплом за темою про поета Джованні Пасколі: «Антологія лірики Пасколі». Науковий керівник — професор Карло Калькатерра.
1947 роком датується запис Пазоліні у КПІ. З 47-го по 49-й він викладає у середній школі у Вальвазоне, містечку за дванадцять кілометрів від Казарси. А тим часом співпрацює з міжнародними журналами, редактором яких є Енріко Фалькуї, а також багатьма місцевими та загальнонаціональними газетами, продовжуючи писати вірші (1947-го отримує премію дель Анджело за вірш «Веа»), пише стінгазети італійською та на діалекті, в яких відкрито або метафорично говорить про політику та разом зі своїми друзями з представництва, Компартії у Сан-Джованні-ді-Казарса, де обіймає посаду секретаря (навесні-влітку 1949 р.).
Вірші, які Пазоліні написав у Казарсі фріулійською, він збирає у видання, яке вийшло у «Сансоні» 1954-го. А з дрібничок італійською складає збірку «Соловей Католицької церкви», яку 1958-го надрукували у видавництві «Лонганезі».
Уже у 1947 році поет Джорджіо Капроні виявляє неабиякий інтерес до віршів Пазоліні, присвячуючи їм багато статей.
У лютому 49-го Пазоліні бере участь у Всесвітньому з’їзді Миру в Парижі.
Через звинувачення Пазоліні у розбещенні неповнолітніх та непристойних вчинках у громадських місцях у Казарсі вибухає скандал. Поета відсторонили від викладання, а з КПІ його виключають за «моральну та політичну непорядність». Атмосфера у Фріулі вже стає нестерпною, тож у січні 1950-го Пазоліні з матір’ю переїздить до Рима.
Перші роки в столиці виявляються дуже важкими. Пазоліні мешкає спочатку на майдані Костагуті, неподалік руїн Портика Октавії, потім переїхав у передмістя, мешкав неподалік в’язниці Ребібб’я, біля мосту Маммоло. Саме на час їхнього з матір’ю переїзду до них у 1951 році приєднується батько, Карло Альберто.
Протягом двох років П’єр Паоло — «безнадійний безробітний». Співпрацює з журналом «Боттеге оскуре» (потоваришувавши там з Джорджіо Бассані, який є його головним редактором), пишучи рецензії, критичні статті та оповідання. Протягом 1950-го та 51-го рецензує багато праць поетів, які згодом стануть йому добрими друзями, — Сандро Пенни, Бернардо Бертолуччі, Джорджіо Капроні. За посередництва поета Вітторіо Клементе, який писав діалектом, Пазоліні вдається отримати у 51-му посаду вчителя у приватній середній школі у Чампіно, неподалік Рима.