сповнився болісною вдячністю, він знову поцілував той орган і почав смоктати. «Дозволь, я спочатку отак». Фаусто не противився. Але потім знову став наполягати: «Дай відпораю!» Карло ліг на землю. Пахощі сухої трави у цьому Всесвіті пройняли його дужче, ніж будь-коли. Фаусто нахилився над ним, потім заліз на нього: він самотужки почав шукати отвір, знайшовши одразу. Він помалу увів свій величезний член, мабуть, боячись, що увійти не вийде, а коли, до його радості, таки увійшов, блаженно розтягнувся над Карло, шукаючи, як буде найзручніше, міцно тримаючи його в обіймах. А потім навіть торкнувся губами шиї, нижче вуха, й поки «порав», обіймав чимраз дужче й сильніше влипав губами в шию. Його наче захопила насолода, й він кінчив у лоно Карло, запліднюючи, можливо, чи не уперше у своєму житті. «Гарна в тебе задниця!» — врешті сказав він, підводячись. Хлопець дозволив витерти свій орган, не поспішаючи. Потому він повернувся обличчям до гурту й оглушливо свиснув, устромивши пальці в рот. Почувши свист, «блондин» скочив на ноги й помчав до друга. Фаусто не сходив з місця. «Заплати спершу нам, — мовив, — щоб ми потім зразу пішли геть». Карло зрозумів і, витягши з кишені чотири тисячі лір, дав дві тисячі Фаусто, а решту — Ґустарелло, який саме підбіг до них, свіженький, як огірочок. «О, дякую», — відповів Фаусто, йдучи геть і поступаючись місцем другові. Важко було збагнути, яке з його почуттів було глибшим та «природнішим», те, що він розділив з другом якесь задоволення чи корисну справу, чи все ж глибшою й «природнішою» була пошана, яку він до нього відчував, знаючи, що ˃ так само, як і його друг ˂ вчасно виконає свій чоловічий обов’язок. У Ґустарелло голова була — просто диво природи. Його біляве волосся відливало золотом, ясним та дуже блискучим. Корені волосся були темнуватими, але зверху волосся було сліпучо-світлим. У нього теж був проділ з одного боку, але волосся у нього було набагато довше й густіше за волосся, яке мав кучерявчик. Дві купки волосся по обидва боки були ніби два пшеничних снопи, розвіяні вітром і ледь-ледь освітлені призахідними сонячними променями. Голова у нього була завдовжки з ті снопи волосся, які, неслухняно завиваючись, спадали з вузького чола на вузьку потилицю, що трохи видавалася вперед — як часто трапляється серед вихідців з півдня, особливо у сицилійців, виставляючи напоказ усю їхню красу. Теплий нічний вітерець трошки їх скуйовдив і на двійкові щільних німбів по обидва боки від рівненького проділу, що спадали з чола на потилицю, утворилося щось штибу пушка чи пуху, де золотавість була просто-таки білою, справляючи враження світла, що сяяло з більш густих вихорів та жмутів кучерявого волосся, яке було таким диким і водночас таким безцінним. Утім, відверто кажучи, більше ніщо у цьому хлопчині не могло зрівнятися з його головою. Ґустарелло мав грубе обличчя, широкі вилиці, ніс, трохи схожий на картоплину, м’ясистий та очі незбагненно-світлого кольору; чоло та щоки у нього розчервонілися від сонця, зважаючи на те, що він білявий, та й має таку будову тіла, у нього, мабуть, мала б бути ніжна шкіра; але натомість робота у нього була важка. Він теж був різноробом, працював на будівництві. Хлопець мав кремезну, грубу, як і його обличчя, статуру, але у Карлових очах це зовсім не було вадою, радше навпаки. Не так весело, як його друг, втупивши мутний погляд, трохи збентежений погляд у Карло, хлопчина дав розстебнути собі штани, ніби на автопілоті. Як і його друг, він уже був напоготові. Твердий, мов камінь, член його вискочив із штанів і випростався. Він був не надто великим: нормального розміру. Але натомість був незвично твердим, вузлуватим та густо помережаним судинами, які, втім, зовсім не псували його досконалої форми: крайня плоть укривала голівку, спадаючи на його рожевуватий ˂ ˃, який радше був сухим, ніж висохлим. Карло оголив його, а потім, як завжди, ним милувався на тлі полів та неба, сповнений непогамовним бентежним очікуванням. Ґустарелло стояв мовчки, отож Карло мав змогу споглядати пеніс, трохи рухаючи його рукою, стільки, скільки заманеться; втім, вистачило його ненадовго, адже його пожирала ще більш невиказана жага, ніж хвилювання, яке він відчував, споглядаючи той орган. Карло почав цілувати його, смоктати, відчуваючи й порівнюючи його справжність, повноту із твердістю, вагою, розміром, у якому втілювався увесь стиль життя; це був дарунок, котрий, одначе, у нього скоро відберуть. Ґустарелло був таким мовчазним і відчуженим, що Карло справді міг поводитися з хлопцевим членом так, ніби, власне, самого хлопця не існувало. Але жага не відступала. Тоді Карло випростався на землі й мовив до Ґустарелло: «Нумо, до роботи». Хлопець, уже в стані готовності, без зайвих слів заліз на Карло. Замкнувшись у собі й вирішивши завершити справу, незалежно від того, хотів того вже тепер Карло чи ні, він був таким само повносилим, як і його друг Фаусто, обоє загартовані працею: для них заволодіти Карло вправно й без метушні, стискаючи його в обіймах, наче соломинку, злізши на нього, мов звір на злучці, — було завиграшки. Хоча Ґустарелло дійсно був, як висловлюються його товариші, «важкий на віддачу». Одначе попри тривалий коїтус, у нього не виникло ніякої задишки. Незважаючи на те, що літня ніч була теплою, білявець і трішки не упрів. Він робив свою справу спокійно, зосереджено-пристрасно й нав’язливо-розмірено, і здавалося, що ніщо в світі його не відволіче. Кінчивши, він так міцно стиснув Карло в своїх руках, руках різнороба-підлітка, що Карло майже почув, як захрустіли його кістки. Хлопець ще трохи лежав непорушно, у ще непроникнішій тиші, ніж перше. Потім мовчки встав, розставивши широко ноги, й чекав, поки Карло витре. Це діло Карло зробив так дбайливо й шанобливо, як дружина поводиться зі зрілим чоловіком. «Звідки ти?» — спитав Карло наприкінці, бо його зацікавило те біляве волосся, а ще він гадав, що хлопчина походить з півдня. «З Рима», — відповів білявий. «А твої батьки, дід з бабою?» — «З ххх ххх», — знову відповів Ґустарелло, та й по всьому. Хлопець хвильку вагався, ніби чекаючи на прощання, а потім мовчки показав спину й пішов геть. Тим часом уже наближався той, кому прийшла черга («Наступний, бігом!» — чувся вже звичний веселий крик з гурту). А Карло стояв і дивився, що робитимуть Фаусто та Ґустарелло, які казали, що мають вже йти додому. Та де там, вони й досі були в юрбі, дехто з хлопців сидів навпочіпки, хтось просто стояв на верхівці земляної гірки! Двадцятеро! Це було невеличке військо, і навіть якщо дивитися на них здалеку, кожен з них був по-своєму мужній, по-своєму цнотливо приховував у здебільшого американських штанях свій тваринний секрет, до якого вони ставились лише як до веселого й інстинктивного дарунка. Вони й справді теревенили, жартували по-своєму, ніби стояли під дверима шинку на першому поверсі дому чи на громадських зборах. Вони, сміючись, дивились у бік того, до кого дійшла «черга», а потім знову продовжували свою часом захопливу, часом спокійну чи навіть добродушну бесіду. Й у їхній «товариськості» облудно розчинялося їхнє сексуальне життя, ніби то була річ другорядна. Але навіть між собою для них було дуже важливо похизуватися силою своїх твердих, здавлених, майже цнотливих членів, що заховані в американських штанях: чи нав’язливу й неоднозначну опуклість на легких світлих чи навіть білих штанях, опуклість, яку видає трохи бліда й непристойно вицвіла тканина. Дарма вони вдавали один перед одним, що на їхніх штанях нема такого місця, це цілком звична річ, настільки звична, що непомітно зникає в «особливій» атмосфері, яка притаманна їхньому спілкуванню з однолітками, теж біднотою, які так чудово вміють вдавати із себе хитрунів. Вони всі чудово знали, що кожен із них несе за ті кущики посеред широких пахучих полів, де на них уже чекають. Їхній кпинливий настрій дійсно був частиною їхнього стилю життя, такого легкого, невимушеного, позбавленого якоїсь визначеної долі, але це частково було також і лицемірство, усвідомлюючи існування котрого, вони б сміялись по-іншому, сором’язливіше, винуватіше. Хлопчина, який був наступним, отже, це був вже шостий, — а попереду було ще чотирнадцять! — був третім неттунцем. Його романтичні сільські батьки назвали сина Ермініо. Цей був перший, хто йшов, не поспішаючи. Та й хлопчиськом він не був. Крім того, на ньому була куртка та штани одного кольору; а замість звичної майки — сорочка. Та й був він повнотілим та кремезним, сповненим загрозливого достоїнства. Певно, йому було не більше дев’ятнадцяти. Це через свою вдачу він здавався дорослішим. У ньому була якась непохитна рішучість, яка, можливо, з’явилася лише рік чи два тому: що він має бути парубком, чоловіком, а не хлопчиком. У нього було густе рудувате волосся, хоча не можна було назвати його шевелюру «рудою» левовою гривою, хіба що «білявою». Руденьким було й ластовиння, чи то пак веснянки на сільському обличчі: його краса не кидалася в очі з першого погляду, як у Фаусто чи Ґустарелло. Це була чоловіча краса, напівприхована, таємнича, неправильна. Передовсім те обличчя виражало злість та погрозу, відразу було зрозуміло, що ніхто навіть трішки не намагався йому щось нав’язати. Здавалось, ніби його сила з’явилася раз і назавжди, ще у ранньому підлітковому віці, а може, й раніше, ще коли він був маленьким хлоп’ям. Відверто кажучи, я сказав, що його міць проявилася