— Містере Гардінгу, про вас я найкращої думки, — провадив далі Болд, — я вас щиро поважаю, від глибини душі…
— Дякую, дякую, містере Болде, — дещо гарячково перебив його містер Гардінг. — Я вам надзвичайно вдячний, та пусте — можу так само помилятися, як і будь-хто… цілком можу.
— Містере Гардінгу, мушу висловитися відверто, але щоб ви не думали, буцім я збираюсь робити щось через особисту неприязнь.
— Особисту неприязнь! Збираєтесь! Ви ж не збираєтесь перерізати мені горлянку чи відправити під Церковний суд!
Болд спробував видушити із себе сміх, проте не зміг. Його наміри були серйозні, він твердо стояв на своєму і не міг кпинити з того. Якийсь час Болд ішов мовчки, а потім знов вдався до свого наступу, і від того містер Гардінг, що досі тримав смичок у руці, немов заграв ним на уявній віолончелі.
— Боюся, містере Гардінгу, є підстави вважати, що заповіт Джона Гірама виконують неналежно, — зрештою мовив юнак. — Мене попросили це перевірити.
— Гаразд. Як я можу бути проти? Годі, нічого більше не кажіть.
— Скажу тільки одне, містере Гардінгу: Чедвік скерував мене до Кокса і Каммінза. Я вважаю, що зобов'язаний звернутися до них щодо звітності богадільні. Може здатися, що я лізу у ваші справи. Сподіваюся, ви не будете гніватися.
— Містере Болде, — серйозно заговорив Гардінг, завмерши на місці, — якщо будете чинити справедливо, казати тільки правду і не вдаватиметеся до нечесних засобів задля досягнення своєї мети, мені не буде за що гніватися. Припускаю, ви гадаєте, що я не заслуговую на виплати, які отримую в богадільні, що на них заслуговують інші. Хай би що не робилося, я не буду приписувати вам упередженості лише тому, що ваша думка суперечить моїй думці і моїм інтересам, — робіть те, що зобов'язані, тут я вам зарадити не зможу, але й заважати не буду. А проте, дозвольте сказати, що ні ви, ні я жодним чином і жодним словом не маємо нав'язувати один одному своїх поглядів. А ось і Елеонора зі своїми поні. Ходімте чаювати.
Та тепер Болд не міг сісти з містером Гардінгом і його дочкою і просто так взяти й розслабитися, а тому хлопець просто неоковирно й винувато відкланявся, ледь підняв капелюха і подався повз Елеонору та її каретку, залишивши дівчину, розчаровану й подивовану, сидіти самотою.
Поведінка містера Гардінга вразила Болда — тепер хлопець не мав жодного сумніву, що наглядач вважає свої позиції надійними. Містер Гардінг ледь не змусив Болда думати, буцім юнак несправедливо втручається в особисті справи такої шанованої людини. Сам же містер Гардінг не міг не вдовольнитися своїм поглядом на ту справу.
Заради Елеонори Гардінгу й самому хотілося би приязніше ставитися до Болда і бути кращої думки про нього, але йому було гидко від зверхніх повадок юнака. Яке він взагалі мав право казати, що заповіт Джона Гірама виконують не так як слід? Та потім душу сколихнуло вже інше питання: а чи належно виконували той заповіт? Чи хотів Джон Гірам, щоб наглядач богадільні отримував з його спадку набагато більше від решти дванадцяти старців, задля яких богадільню й збудували? Чи міг Джон Болд мати рацію — чи й справді наглядач богадільні останні десять років несправедливо присвоював собі кошти, що по праву належали іншим? А що як його, містера Гардінга, котрий прожив таке щасливе життя у повазі й спокої, виведуть на чисту воду і виявлять, що за десять років наглядач заграбастав вісім тисяч фунтів, на які не мав права і які нізащо не зможе повернути? Не беруся казати, що містер Гардінг цього боявся, але тепер на нього вперше впала тінь сумніву, і з того вечора наш добрий і люблячий наглядач ще довго не міг ні звеселішати, ані розслабитися.
Ось такі думки в ті перші болісні миті гризли містера Гардінга, поки він, напружений і розгублений, сидів і посьорбував чай. Бідолашна Елеонора відчула щось недобре, але тоді, у час того вечірнього неспокою, їй думалося, що всьому вина її коханий і його неґречне прощання. Вона думала, що батько посварився з Болдом, а тому злилася на обох, хоча й не намагалася пояснити причину злості навіть самій собі.
Містер Гардінг довго й натужно обмірковував усе, що сталося; обмірковував і до, і після сну — прокинувшись, одразу заходився засипати себе запитаннями щодо слушності свого права на такі любі душі виплати. Хай там як, а очевидним видавалось одне: попри всі тяготи на такій посаді, ніхто б не закинув Гардінгу, мовляв, той мав відмовитися від призначення чи від подальших виплат. Усі — себто обмежене коло духівництва англіканської церкви — розуміли, що посада наглядача в Барчестерській богадільні — це затишна синекура, але ще нікого не ганили за те, що погодився на неї. А як би його хулили, коли б відхилив ту пропозицію! Дяка б нарекли божевільним, якби він відмовився від цієї пропозиції через якісь там душевні гризоти щодо виплат сумою у 800 фунтів з гаманця Джона Гірама і залишив цю посаду на якогось чужинця! Доктор Ґрентлі хитав би своєю мудрою головою і заходився би потайки радитись із друзями, як би то дати гідну відсіч божевіллю бідолашного каноніка! Якщо прийняти ту посаду було таки слушним рішенням, то відмовлятися від належних посаді виплат було б дурістю. Право призначення на посаду належало єпархії, а Гардінг, ясна річ, не збирався применшувати значення дарованого підвищення. Він зобов'язаний виконувати розпорядження.