Хай би якими логічними не були ці аргументи, вони однаково не влаштовували наглядача. Чи виконували заповіт Джона Гірама належним чином? Ось у чім клопіт, бо якщо ні, то хіба не такий обов'язок узяв на себе Гардінг? Хіба контролювати це, попри всі можливі тяготи для свого зверхника і друзів, не було його обов'язком? При одній згадці про друзів його думки знову перекинулися на зятя. Гардінг знав, що доктор Ґрентлі твердо стоятиме за ним, якщо наглядач змусить себе передати цю справу до рук архідиякона й дати йому змогу вступити в бій. Та водночас Гардінг знав, що його сумніви не знайдуть собі прихильників, не знайдуть приязні чи внутрішнього спокою. Доктор Ґрентлі стане плечем до плеча з поборником церкви і заходиться відбиватися від усіх непроханих гостей, але лише на підставі осоружної непомильності церкви. Такий змаг не втихомирить сумнівів містера Гардінга. Наглядач радше хотів виявитися правим, аніж цю правоту довести.
Я вже казав, що доктор Ґрентлі був тим, хто справді працював на благо єпархії, поки його батько єпископ бив байдики. Так і було, але єпископ, хай би яким ледачим не був, мав чесноти, за які його любили всі знайомі. Єпископ був повною протилежністю свого сина — лагідний, добродушний старий, якому ніяк не припишеш зловживання владою і єпископські хизування. Можна сказати, що в таких умовах йому пощастило мати сина, який ще замолоду зробив те, на що він сам не спромігся у свої молоді роки, що вже казати тепер, коли перевалило за сімдесят. Єпископ умів обходитися зі служителями своєї єпархії, умів перекинутися слівцем із дружинами отців і розрадити парохів. Але аби дати раду упертюхам і в службі, і в житті, потрібна була тверда рука архідиякона.
Єпископ і містер Гардінг щиро любили один одного. Вони разом зістарілися, разом провели багато-багато років у духовних пошуках і бесідах. Коли один став єпископом, а другий так і лишився простим каноніком, вони зблизилися ще дужче, а коли й діти їхні побралися, коли містер Гардінг став наглядачем і дяком, вони стали нерозлийвода. Не беруся казати, що вони удвох керували цілою єпархією, але вони подовгу обговорювали того, хто цим займався, розробляли невеликі плани притуплення його гніву, спричиненого порушниками церковних порядків, і послаблення його поривів до влади в церкві.
Містер Гардінг вирішив вилити душу і щиро зізнатися старому другові про свої сумніви. До нього наглядач подався наступного ж ранку після непривітного візиту Джона Болда.
За весь цей час до вух єпископа не дійшла жодна чутка про жорстоку тяганину проти богадільні. Поза сумнівом, він чув про людей, які ставили під сумнів його право виписувати якійсь синекурі платню у 800 фунтів, так само час від часу чув про особливо аморальні вчинки й ганебні клопоти у зазвичай пристойному і тихому Барчестері, але в таких випадках усе, на що йому вдавалося спромогтися, це лише похитати головою і попрохати свого сина-диктатора піти й перевірити, чи церква, бува, не зазнала шкоди.
Щоб єпископ зрозумів погляд містера Гардінга на цю справу, Гардінгу довелося багато чого розповісти, але нам не конче вдаватися в ті байки. Спершу єпископ радив зробити лише один крок, вжитися лише до одного заходу, у всій його фармакопеї знайшовся тільки один засіб проти тих заворушень: рецепт простий — архідиякон.
— Відправте його до архідиякона, — укотре порадив єпископ, поки містер Гардінг переповідав про візит Болда. — Архідиякон обійдеться з вами як слід, — люб'язно мовив він, коли друг висловив сумнів щодо справедливості справи. — Ніхто не дасть цьому ради так вправно, як архідиякон.
І хоча доза цих ліків була чималою, пацієнта вона не заспокоїла, а навпаки — ледве не викликала нудоту.