— Я згоден з Коксом і Каммінзом, — провадив далі архідиякон. — Вони кажуть, що нам треба заручитися підтримкою сера Абрагама Гепгазерда. Думаю, можна зовсім не боятися передати цю справу до рук сера Абрагама.
Наглядач вигравав найпротяжніші й найтужливіші ноти. Похоронна пісня на одній струні.
— Гадаю, сер Абрагам не забариться і дасть добродію Болду зрозуміти, на чиєму він боці. Хотів би я почути, як сер Абрагам допитає його на суді.
Наглядач замислився над тим, скільки обговорень викликав його дохід, його скромне життя, щоденні звички і легка робота, і тільки тихе гірке завивання полинуло з тієї єдиної струни.
— Гадаю, заяву вони відправили до мого батька.
Наглядач про це не знав, але міг собі уявити, як вони роблять це того-таки дня.
— Я не можу зрозуміти ось чого: як ви, маючи таку владу в цьому місці і такого прибічника, як Бунс, могли їм це дозволити. Не розумію, навіщо ви їм це дозволили.
— Дозволив що? — поцікавився наглядач.
— Послухати цього Болда і ще одного ницого кляузника Фінні й написати цю заяву. Чому ви не сказали Бунсу знищити її?
— Це було б немудро.
— Мудро… так, це було б якраз мудро, бо вони мали самі знищити ту заяву. А тепер мені, певно, треба піти до них і відповісти на цю заяву. Можу сказати вже, що відповідь буде коротка.
— Але чому їм не можна було писати заяву, докторе?
— Чому б то! — гучно відповів архідиякон своїм пронизливим голосом, немов усі в богадільні мали почути його відповідь крізь стіни. — Чому? Я зараз їм поясню чому. Між іншим, наглядачу, я б хотів сказати їм усім кілька слів.
Наглядач передчував щось недобре, так що на мить навіть забув про свою гру. Містер Гардінг аж ніяк не бажав доручати своєму зятеві посаду і владу наглядача. Він не бажав втручатися у справи пожильців богадільні, якщо ті забажають вдаватися до якихось заходів. Йому аж ніяк не хотілося ні звинувачувати їх, ні захищатися самому. Наглядач знав, що робитиме архідиякон, і то робитиме не надто поблажливо. І все ж він не знав, як йому відмовити й не надати жаданого дозволу.
— Я ще раніше вирішив мовчати, — винувато мовив наглядач.
— Мовчати! — скрикнув архідиякон своєю пронизливою сурмою. — Хочете, щоби вас мовчки знищили?
— Нехай, коли є за що.
— Маячня, наглядачу. Кажу ж, треба щось робити. Треба діяти. Просто дайте мені взяти справу у свої руки і сповістіть старців, що я хочу поговорити з ними у дворику.
Містер Гардінг не знав, як опиратися, тому таки віддав неприємний наказ. Під двориком фамільярний архідиякон мав на увазі невеликий двір, що одним боком виходить до річки, а з трьох інших — на високий мур садка містера Гардінга, на причілок його будинку і на край ряду будівель, в які заселили пожильців богадільні. По краях дворик був вимощений плиткою, а посередині — каменем. З чотирьох кутів до стоку по центру сходилися кам'яні жолобки. Скраю будинку містера Гардінга стояв критий акведук із чотирма клапанами, де старці набирали собі воду і справляли ранкові потреби. Одним словом — спокійна, понура місцина, затінена деревами із саду наглядача. З боку від річки розташувався ряд кам'яних лавок, на яких старці полюбляли сидіти і споглядати за дрібного рибою, котру випорскувало з водогону. По той бік річки розлігся пишний зелений луг, що далі плавно переходив у території собору, і до того лугу вхід був майже завжди закритий, як і до саду настоятеля. Таким чином, двір богадільні був найбільш неприступним місцем. Саме там архідиякон вирішив напоумити тих упертюхів.
Прислуга невдовзі повідомила, що старці вже зібралися у дворі. Архідиякон, піднесений своїм наміром, підвівся й рушив до них на зустріч.
— Наглядачу, ви, звісно, йдете зі мною, — мовив він, коли зауважив, що містер Гардінг не збирається йти слідом.
— Перепрошую, але я не можу.
— Та заради Бога, не допускайте розбрату в нашому таборі. Ми повинні діяти в довгу, діяти рішуче, та передусім діяти разом. Ходімо, наглядачу, ходімо. Не бійтеся виконувати свій обов'язок.
А містер Гардінг таки боявся. Боявся, що його змушують виконувати не свій обов'язок. Однак опиратися забракло сил, тож він підвівся і пішов слідом за зятем.