Одинадцять старців навіть не пискнули, а просто стояли і вислуховували думку архідиякона щодо призначеного їм наділу. Вони понуро втупилися в його огрядну постать, але ні словом, ні знаком не виявили злості чи відрази, які мали збуритися на такі слова.
— А тепер дозвольте спитати, — провадив далі архідиякон. — Ви справді вважаєте, що з вами повелися гірше, ніж того хотів Джон Гірам? Чи у вас немає притулку, їжі, чи ви мало відпочиваєте? Чи не дістали ви набагато більше? Чи мало вам милості, якою можете тут насолоджуватися? Чи не дали вам удвічі кращі харчі, удвічі ліпші ліжка, удесятеро більше грошей, ніж ті, що ви могли собі заробити до того, як вам пощастило потрапити сюди? А зараз ви пишете єпископові заяву і вимагаєте сотню фунтів на рік! Скажу вам таке, любі друзі: грішники, які дбають тільки про себе, брешуть вам, обертають вас на дурнів. Ви нізащо не отримаєте й на сотню пенсів більше, ніж маєте зараз. Цілком імовірно, що отримаєте менше, цілком імовірно, що мій владика єпископ і ваш наглядач запровадять певні зміни…
— Ні, ні, ні, — перебив його містер Гардінг, котрий дотепер слухав цю тираду свого зятя з невимовним жалем. — Ні, друзі. Допоки ми з вами живемо вкупі, я не бажаю жодних змін… принаймні таких, які зроблять вам гірше.
— Благослови вас Бог, містере Гардінгу, — мовив Бунс.
— Благослови вас Бог, містере Гардінгу. Благослови вас Бог, сер. Ми знаємо, що ви завше були нам другом, — вигукнуло кілька старців, і з їхньої кількості було видно, що це почуття загальне.
Промову архідиякона перебили ще до того, як він її завершив, але відновлювати її після такого спалаху доктор Ґрентлі не вважав за гідне, тому в супроводі тестя подався назад у сад.
— Гадаю, — заговорив архідиякон, щойно опинившись у прохолодному затінку саду, — я висловився доволі прямо.
Тут архідиякон витер піт з чола. Виголошувати промову посеред жаркого літнього полудня у повному обмундируванні з чорної матерії — така робота добряче зігріває.
— Так, доволі прямо, — повторив наглядач аж ніяк не схвальним тоном.
— І цього досить, — вдоволено відповів архідиякон. — Досить. З такими людьми треба говорити прямо, бо інакше тебе не зрозуміють. А зараз, гадаю, вони мене зрозуміли. Гадаю, до них усе дійшло.
Наглядач погодився. Старці зрозуміли кожне сказане їм слово.
— Вони й самі знають, чого від нас варто очікувати. Самі знають, як ми відреагуємо на найменшу непокору з їхнього боку. Знають, що ми їх не боїмося. А зараз піду-но я до Чедвіка і розповім про те, що зробив. Потім піду до резиденції і відповім на їхню заяву.
У голові наглядача роїлися думки — вони мало не переповнювали його через край, а якби так сталося… якби він дозволив собі висловити всі переживання, що клекотіли в ньому, то вразив би архідиякона осудом видовища, свідком якого наглядач так сильно не хотів бути. Та інші тривоги змусили його мовчати. Він досі боявся піти проти свого зятя… йому було несказанно неспокійно від думки, що їхні пориви можуть бодай якось відрізнятися. Йому було до болю страшно починати сварку про будь-що з будь-ким. Дотепер наглядач жив життям тихим, життям вільним від незгод. Раніше його дрібні негаразди вирішувалися пасивною стійкістю, а його подальша заможність ніколи не спричиняла серйозних клопотів, не змушувала ні з ким вступати в суперечку. Наглядачу здавалося, що він ладен віддати ледь не все — набагато більше, ніж треба — аби позбавитись від страшної грядущої грози. Йому було нестерпно прикро від того, що спокійні води його потічка потривожені й скаламучені грубими руками, що його тихі стежини стали полем битви, що хтось вторгнеться і сплюндрує його скромний закуток, яким його наділило саме Провидіння, і перетворить усе в ньому на горе і гниль.
Грошей у нього не було — містер Гардінг ніколи не мав таланту заощаджувати гінеї. Та як охоче, як по-дурнуватому легко, як радісно й запопадливо він би відмовився від половини своїх майбутніх прибутків, якби таким робом міг би спокійно розігнати хмари, що збиралися над ним, і примирити реформатора та консерватора, потенційного зятя Болда і фактичного зятя архідиякона.
Наглядач ладен би піти на таке примирення не тому, що це був би розумний крок для порятунку того, що вже є. Містер Гардінг ще досі сумнівався, що заслуговує назавжди залишити собі всі теперішні блага, якщо захоче їх вберегти. Ні, на таке примирення він пішов би заради чистої любові до тиші й від страху стати предметом публічних балачок. Його часто проймало жалем — він не раз у душі оплакував чужі біди, але його самого ніхто й ніколи не жалів, окрім старого владики, чиї ледь не казкові, нажиті за час служби статки стали предметом для ганебних обговорень і публічних докорів, окрім того вісімдесятилітнього церковного Креза, котрому не дають спокійно вмерти, котрого ганить і ненавидить увесь світ.