— Боюся, я більше не можу приходити до містера Гардінга як друг, принаймні зараз.
— Ой, Джоне! Та чому ні? Ах, ти посварився з Елеонорою!
— Ні, чесно, я ще з нею не сварився.
— Тоді що таке, Джоне? — не вгавала Мері, окинувши брата тривожним, люблячим поглядом. Вона ж бо знала, як сильно його брата тягне в той дім, в який він зараз не може ступити.
— Я взявся за справу тих дванадцяти старців із богадільні Гірама, — нарешті відповів він, — і в ній я виходжу на містера Гардінга. Можливо, мені доведеться протистояти йому, заважати йому… а може, й кривдити його.
Мері на якийсь час просто витріщалася на брата, а потім таки наважилася спитати, що ж такого Болд замислив для тих старців.
— Довга історія. Не знаю, чи зможу я тобі все як слід пояснити. Джон Гірам написав заповіт, у якому віддав своє майно на благо певної групи убогих старих, але зараз прибутки з маєтностей ідуть не на потреби цих старих, а в кишені наглядача й управителя.
— І ти хочеш відібрати в містера Гардінга його частку?
— Я ще сам не знаю, чого хочу. Хочу провести розслідування. Хочу з'ясувати, кому належить отримувати ті прибутки. Хочу, якщо зможу, добитися справедливості для всіх бідняків Барчестера, бо саме вони насправді є спадкоємцями того заповіту. Коротше кажучи, хочу все владнати, якщо зможу.
— І навіщо тобі це, Джоне?
— Можеш це саме спитати в кого-небудь, і з того вийде, що ніхто не має обов'язку обстоювати права цих бідняків. Якщо керуватися цим принципом, тоді слабших взагалі не треба захищати, не треба боротися проти несправедливості і не треба намагатися змінити щось на краще для бідних! — Болд уже почав ніжитися в теплі власних чеснот.
— А хіба за це не може взятися хтось, окрім тебе? Ти ж так довго знаєш містера Гардінга. Звісно, Джоне, як друг, як набагато-набагато молодший від містера Гардінга друг…
— Це все жіноча логіка, Мері. Яким боком тут вік? Хай хтось інший жаліється на його вік, а що стосується дружби, то коли йдеться про справедливість, особисте треба відкинути геть. Я що, маю знехтувати своїм обов'язком перед цими старцями тільки тому, що поважаю містера Гардінга? А чи маю відмовитися від діла, яке моє сумління вважає праведним, тільки тому, що не хочу втратити його товариства?
— А як же Елеонора, Джоне? — спитала сестра, ніжним поглядом розглядаючи братове обличчя.
— Якщо Елеонора, тобто міс Гардінг, вважатиме за гоже… тобто якщо її батько чи вона… чи, так, він… якщо вони вважатимуть за потрібне… та зараз нема потреби розмовляти про Елеонору Гардінг. Скажу лише таке: якщо в неї є той дух, через який я приязний до неї, вона не буде засуджувати мене за те, що виконую свій обов'язок. — Заспокоювати себе так, як зараз Болд, уміли хіба що римляни.
Мері ще якусь хвильку сиділа мовчки, аж поки брат не нагадав, що треба таки відповісти на листи. Мері підвелася, підсунула стіл перед собою, взяла перо й аркуш і повільно написала:
«Вілли Пакенгам
Вівторок, ранок
Люба Елеоноро,
Я…»
Тут вона зупинилася й глянула на брата.
— Що таке, Мері? Чому не пишеш?
— Ой, Джоне, любий Джоне, прошу тебе, подумай ще раз.
— Про що подумати?
— Про цю богадільню… про містера Гардінга… про те, що кажеш про тих старців. Ніхто тебе ні до чого не змушує… жоден обов'язок не може підбурити тебе стати проти найстаршого, найкращого друга. Ой, Джоне, подумай про Елеонору. Ти ж розіб'єш серце і їй, і собі.
— Маячня, Мері. Серце міс Гардінг так само в безпеці, як і твоє.
— Прошу, прошу, заради мене, Джоне, облиш цю справу. Ти ж сам знаєш, як усім серцем кохаєш її. — Тут вона встала і впала навколішки на килим. — Прошу, облиш усе це. Ти зробиш нещасними себе, її і її батька. Зробиш нещасними всіх нас. Заради чого? Заради мрії про справедливість? Ти нізащо не зможеш зробити тих дванадцятьох старців щасливішими, ніж зараз.
— Ти нічого не розумієш, моя люба дівчинко, — відповів він, рукою погладжуючи її волосся.
— Все я розумію, Джоне. Я розумію, що це все лише фантазія — ось ця твоя мрія. Я добре знаю, що жоден обов'язок не змусить тебе чинити таке божевілля… таке самогубство. Я знаю, що ти всім серцем кохаєш Елеонору Гардінг, і можу сказати, що вона так само кохає тебе. Якби перед тобою стояв якийсь явний, чіткий обов'язок, я б остання вмовляла тебе знехтувати ним заради жіночого кохання, але це… ох, подумай ще раз, поки не зробив нічого такого, що остаточно розсварить вас з містером Гардінгом. — Болд не відповідав, а сестра й далі стояла навколішках і тулилася йому до колін. З виразу обличчя брата їй здалося, що він готовий поступитися. — Хай там як, а дозволь мені відповісти, що й ти прийдеш на вечірку. Хай там як, не розбивай їй серце, поки розумом ще вагаєшся.