Тут вона підвелася з надією завершити листа тим, чим сама хотіла.
— Розумом я не вагаюся, — підводячись, відповів Джон. — Я втрачу повагу сам до себе, якщо відступлю зараз лише через вроду Елеонори Гардінг. Я справді кохаю її — я б дав руку свою відтяти, аби лише почути з її уст те, що ти щойно сказала від її імені. Та я не можу заради неї відступити від завдання, за яке вже взявся. Сподіваюся, вона зрозуміє і буде поважати мої мотиви, але зараз я не можу прийти до дому її батька як гість.
Тут наш барчестерський Брут пішов скріплювати своє рішення міркуваннями про власні чесноти.
Бідолашна Мері Болд сіла й сумно дописала листа, в якому сказала, що сама прийде, але брат не зможе з'явитися на вечірку. Боюся, сестрі не надто сподобалася самопожертва цієї його чесноти.
Та вечірка була схожа на інші подібні вечірки. Прийшли літні огрядні леді в гарних шовкових платтях і юні стрункі леді в серпанкових сукнях з мусліну. Старі джентльмени поставали спинами до порожнього каміна; сидіти в м'яких кріслах вдома їм було явно затишніше. Молоді джентльмени з дещо напруженими шиями юрмилися біля дверей і не могли набратися сміливості здійснити випад на ті муслінові сукні, що чекали на битву в напівкруглому строю. Наглядач з усієї сили намагався заохотити юнаків, але йому бракувало такту, тож він зазнав невдачі. Його донька робила все можливе, аби розрадити сили під своїм командуванням, які раз у раз освіжали себе тортиками з чаєм і терпляче чекали на неминуче зіткнення. Сама ж Елеонора не мала на те настрою. Єдиний ворог, на спис котрого вона хотіла наткнутися, не прийшов, тож вона нудилася разом із рештою дівчат.
Голосніше від усіх лунав дзвінкий голос архідиякона, який розводився з братами-священниками про навислу над церквою загрозу, страшні чутки про божевільних реформаторів у самому Оксфорді і огидну єресь доктора Вістона.
Однак невдовзі почали лунати вже дещо миліші звуки. Невелика метушня зчинилася в частині будинку з круглими ослонами і пюпітрами. У канделябрах спалахували воскові свічки, з тайників діставали великі книжки, вечір тільки-но починався.
Скільки разів наш друг крутив і перекручував кілки віолончелі, поки не докрутив їх як слід. Скільки недоладних скрипів передвістили прийдешню гармонію. Скільки разів замайорів і зім'явся муслін, перш ніж Елеонора і ще одна німфа понуро всілися на рояль. Як міцно той високий Аполлон із флейтою такою ж довгою, як він сам, притулився до стіни, височіючи над головами своїх вродливих сусідок. У який тісний закуток прокрався той кругловидий і рум'яний молодший канонік, з якою дивовижною майстерністю знайшов собі місцину, щоби налаштувати свою рідну скрипку!
А зараз — гул. Усіх несе повним потоком гармонії, на узвишшя і в долину, все голосніше і голосніше, потім тихіше і тихіше, а зараз знов голосно, немов посеред битви, потім тихо, немов на панахиді за загиблими. У всьому, крізь усе і над усе лунає віолончель. Ох, і недарма ж крутилися і перекручувалися ті кілки! Слухайте, слухайте! Зараз та найсумніша з інструментів сама розповідає свою зворушливу байку. Побожно замовкли скрипка, флейта і рояль — вслухаються у скорботне завивання своєї сестри. Триває так лише мить, меланхолія тихих нот довершується, і весь гурт з новою силою затягує свою мелодію. Втискаються педалі, двадцять пальців з навальною пристрастю луплять по клавішах з низькими нотами. Аполлон дме доти, доки цупка хустинка на шиї не напинається, як мотузка, а молодший канонік працює обома руками, аж доки не мліє від виснаження, спершись об стіну.
Як так може бути, що зараз, коли всі повинні затихнути, коли ґречність, якщо не смак, повинні змусити всіх слухати… як так, що саме в цю мить тіла в чорних фраках забувають про свій відступ і починають перестрілку? Один за одним підповзають вони вперед і боязко, неприцільно стріляють зі своїх маленьких рушниць. Ой, хлопці-хлопці, такими зусиллями ви місто не візьмете, хоч зараз ворог найбільш уразливий. Нарешті за справу береться смертоносна артилерія. Наступ повільно, але відчутно просувається. Муслінові лави розбиті, їх охоплює безладдя. Грізні ряди стільців підсуваються. Тепер битва точиться не між військами, а рука до руки, нога до ноги, немов у славну минувшину, коли війна ще була шляхетною, воїни зійшлися в бою один на один. По закутках, у затінках завіс, за диванами і за напівпрочиненими дверима, у самотніх вікнах, у сховищах навислих гобеленів навсібіч летять удари, тяжкі, незцілимі, смертоносні.