Чарльз-Джеймс був хлопцем акуратним і життєрадісним. Він ніколи не перетягував ковдру на себе, добре знав, чого очікують від найстаршого сина архідиякона Барчестерського, тому не дозволяв собі вольностей своїх ровесників. У нього не було талантів молодших братів, але хлопець перевершував їх розсудливістю та правильністю. Якщо й були в нього вади, то це аж надто пильна увага до слів замість речей. Люди вважали його аж надто хитрим, і навіть батько інколи казав, що син аж надто часто йде не поступки.
Другого сина архідиякон любив найдужче, бо Генрі справді був блискучим хлопцем. Різноманіття його генія вражало, а гості Пламстедської резиденції не могли надивуватися його казковому вмінню за потреби пристосовувати свої здібності до найбільш непритаманних для нього занять. Одного дня хлопець показався на публіку в образі реформатора Лютера і вразив усіх тим, як вправно набув його рис. Уже через три дні юнак знову вразив усіх перевтіленням в капуцинського ченця. За цей останній подвиг батько винагородив його золотою гінеєю, а брати сказали, що винагороду батько пообіцяв заздалегідь у разі успіху події. А ще Генрі відправили на гастролі у Девоншир — годі й уявити більш потішного подарунка для хлопця. Однак місцеві батькові друзі не оцінили його таланту і надіслали хлопцеві додому сумні заяви про його розбещеність. Генрі був напрочуд відважний, завзятий аж до нутра кісток.
Невдовзі і вдома, де хлопець мешкав, і в околицях за кілька миль від Барчестерського собору, й у Вестмінстері, де навчався, дізналися, що юний Генрі вправний боксер і не дозволить собі поступитися в бійці. Інші хлопці билися доти, доки могли встояти на ногах, та Генрі й без ніг бився б. Інколи його товариші думали, що він падає під вагою ударів і мліє від втрати крові, і тоді вони щосили намагалися витягти його із сутички, але марно: Генрі ніколи не здавався, Генрі ніколи не стомлювався битися. Ринг — єдине місце, яке приносило йому насолоду. Поки інші хлопці тішилися кількістю своїх друзів, Генрі радів від натовпу своїх ворогів.
Близькі могли лише любуватися його відвагою, та інколи їм було прикро, що Генрі виріс задиракою. Ті, хто не був до нього упередженим так, як батько, з болем споглядали, як хлопець, підлещуючись до начальників і друзів архідиякона, зверхньо і владно ставиться до прислуги і бідняків.
Загальним улюбленцем був Семюель. Малий Мазунчик, як його ще називали, був такою чарівною дитиною, яку мріяла би випанькати кожна любляча мама. Голос його був мелодійним, а кожна дія — витончена. На відміну від братів, Семюель був привітний, люб'язний до підданих і поштивий до кожної посудомийки. Хлопець подавав великі надії, сидів у книжках і цим тішив серця вчителів. Брати, однак, його недолюблювали. Вони скаржилися мамі на поштивість Мазунчика, думали, що до його голосу надто часто прислухаються у Пламстедській резиденції, і, видно, боялися, що коли молодший підросте, буде мати на дім більше впливу, ніж будь-хто з них. Так вони удвох домовилися собі попустити Мазунчика. Проте зробити це було непросто. Семюель, хоч і наймолодший, був кмітливим, і хоча не міг помірятися жорсткістю з Чарльзом-Джеймсом чи побити Генрі, він чудово володів власного зброєю, тому й вигадував, як усупереч братам уберегти своє бажане місце. Генрі обзивав молодшого брата брехливим, хитрим створінням, а Чарльз-Джеймс, хоч і завжди приязно висловлювався про Семюеля як про любого брата, завжди користався нагодою сказати своє слово проти цього. По правді, Семюель був хитрим хлопцем, і навіть його прихильники не могли не визнати, що, як на свій юний вік, він надто проворно жонглює словами, надто вміло підбирає тон.
Дівчата, Флоринда і Ґрізель, були милими донечками, але їм бракувало бездоганних рис їхніх братів. У Пламстедській резиденції їхні голоси лунали нечасто. Обидві від природи були боязкі і тендітні, а на публіку говорили мляво, навіть коли їх до того запрошували. І хоча вони мали дуже милий вигляд у своїх ясних, білих муслінових платтях і рожевих поясках, гості архідиякона рідко на них зважали.
Хай би яка покірність явилася в поведінці й обличчі архідиякона під час тієї розмови з дружиною у святилищі їхніх убиралень, вона тут же розвіялася, коли він з високо піднятою головою і твердим кроком увійшов до їдальні. У присутності когось третього архідиякон набував вигляду владики і господаря. Його мудра і вдатна дружина надто добре знала чоловіка, з яким пов'язала своє життя, щоби поширювати свою владу за межі дозволеного. Ті, хто був незнайомий із Пламстедською резиденцією і бачив, з яким набундюченим виразом архідиякон вимагав тиші від великого кола гостей, дітей і прислуги, що зійшлися послухати його ранкову проповідь, бачили, як покірно дружина з кошиком з ключами і донькою з кожного боку сідає на той наказ, нізащо не здогадалися б, що ще якихось п'ятнадцять хвилин тому ця жінка завзято відстоювала свою думку супроти нього і навіть не давала йому розтулити рота на свій захист. Такі вже жіночий такт і талант!